Манатассі прийшов у середині ясного гарячого ранку. Він прийшов на чолі війська, яке заповнило всю рівнину від берега озера до підніжжя скель. Він прийшов, співаючи п’ятистами тисячами горлянок і ритмічним ляпотінням босих ніг та брязкотом війни, які перекочувалися в небі, як грім небесний. Він прийшов організованими рядами, де між людьми було досить місця, щоб надати кожному воїну простір для битви, але задній ряд важко тиснув на передній, готовий заповнити кожну прогалину в лінії, щоб створити міцний і незламний фронт.

Він прийшов незліченними рядами, тож не було кінця його наступу, і спів його війська був глибокий і незмовкний.

Він прийшов, як тінь від штормової хмари, рухаючись велично й повільно через країну, він прийшов чорний, як ніч, і численний, як трава в полі, і його спів набував щораз брутальнішого й погрозливішого тону.

Гай надів шолом і зав’язав ремінці. Він скинув шкіряний футляр із сокири з грифами і спостерігав, як Манатассі наступає мільйоном рухливих ніг, наче один величезний чорний звір, накритий білою піною головних уборів, прикрашених білим пір’ям і наконечниками списів, що виблискували на тлі чорних тіл, наче очі незліченних комах у темряві.

Гай ніколи у своєму житті не бачив видовища, яке можна було б порівняти зі спогляданням Манатассі в його повній могутності. «Це достойний ворог, із яким можна битися в останній битві, – подумав він, – бо зазнати поразки від такого ворога – не ганьба».

Манатассі неквапно проминав знаки, які Гай намалював перед своїм фронтом, щоб виміряти відстань до ворога: двісті кроків, сто п’ятдесят – і пилюка від мільйона ніг, які ступали по землі, піднялася стовпом вогненно-золотистого диму над ордою, цілком затуливши її, а потім чорні воїни нескінченним потоком виходили з її рухливих неясних обрисів.

Гай відчув, як у роті в нього геть пересохло, а кров застугоніла, пробігаючи крізь його напружене тіло. Він високо підняв сокиру з грифами й подивився ліворуч і праворуч, аби переконатися, що кожен командир лучників побачив його сигнал.

Півтораста кроків, і чорна хвиля покотилася до нього, а тон співу знову змінився, ставши неймовірно пронизливим, він проникав у кров, перетворившись у таке моторошне улюлюкання, якого Гай досі ніколи не чув. Він відчув, як волосинки на його руках і на карку настовбурчилися, а нутрощі начебто випали з його тіла.

Вони наступали, завиваючи, тупотіли ногами, дзенькали наконечниками списів об щити, хитаючи головними уборами, а Гай стояв із високо піднятою сокирою.

Сто кроків, і Гай опустив сокиру, й повітря негайно заповнилося звуками, схожими на помахи крил диких качок у темряві.