Чорний лицар усівся навпроти. Вогонь освітлював його обличчя, відблисками мигтів на обладунку.

— Цікаві прізвища. Цікаві особи. Особливо остання. Аделя фон Стерча. Тебе здивувало би, якби я діяв саме від її імені? За її наказом?

— А це так?

— Спробуй відгадати.

Обидва мовчали. Вітер дув, свистів, то пригашував, то роздмухував вогонь.

— У Шльонську, — озвався лицар, — до дідька і трохи гарних дівчат. Не бракує там і вродливих і позбавлених забобонів заміжніх жінок, а останнім часом надзвичайно швидко зростає кількість вродливих, охочих і відносно маловживаних вдовичок. А що ти, Белява, вибираєш із цього рогу достатку? Найгіршу заразу, Аделю фон Стерча. Що тебе так саме до неї приперло? Що ти в ній такого побачив, чого в інших не було?

— Ти надзвичайно багато патякаєш.

— Тебе розохотило те, що вона заміжня? Що чоловік далеко, в чужій стороні? Що він напевно не догоджав жінці як треба? Що тільки з тобою вона зазнає справжнього блаженства? Вона це тобі казала? На вушко шептала? Так ви собі удвох у ложі з чоловіка-рогоносця між забавами глузували? Я думаю…

— Мене не цікавить, — різко обірвав Рейневан, — що ти думаєш. Ти говориш про речі, про які поняття не маєш, не мав і не матимеш. Так що облиш цю тему.

— Ага! Болить болячка, коли ткнути, га? З рогоносця насміхатися весело було, закінчилися веселощі, коли сам рогоносцем став. Непоганого, ох і непоганого коника з тобою ця шльондра викинула… Пів-Шльонська животи понадривало, слухаючи, як-то ти до Зембиць на турнір був приїхав і перед князем Яном у любові до лахудри зізнавався. Ой і надщербила вродлива Аделя твою лицарську честь, ох і надщербила… На посміховисько виставила! Ти маєш її, думаю, страшенно ненавидіти. Але я втішу тебе… Душу твою порадую…

— Знай, — знову перебив Рейневан, — що я анітрохи не почуваюся надщербленим. І не називай її більше в моїй присутності лахудрою. Ти почуваєш себе безкарним, бо в мене руки зв’язані. Так що за мою честь не турбуйся, а краще своєї пильнуй, бо меншає її в тебе. А я без втішань обійдуся. Але суто з цікавості: чим і як ти збирався мене втішити?

Чорний лицар довго мовчав, дивився дивним поглядом. Нарешті заговорив:

— Аделя Стерчева померла.

Знову надовго запала мовчанка. І знову саме лицар наважився її порушити.

— Князь Ян, володар Зембиць, — промовив він, зважуючи кожне слово, — надумав зміцнити союз свого князівства з Клодзьком, з паном Путою з Частоловиць. Обидва вирішили, що найкращим способом на це буде мар’яж Яна з Анкою, наймолодшою донькою пана Пути. Але була проблема, і проблема називалася Аделя. Аделя де Стерча, яка вже хазяйнувала в Зембицях як удільна пані та княгиня. Яка, коли їй донесли про матримоніальні плани князя Яна, зчинила таке пекло, що стіни здригалися. Стало зрозуміло, що це не ще одна звичайна метреса, не одна з багатьох коханок “зліва”, яку можна прогнати, підкупити або відписати на васала. Було зрозуміло, що покинута Аделя здійме велику бучу й неабиякий скандал. А пан Пута з Частоловиць вернув носа, скандалу не бажав, зарікався, що не наразить свою Анку на жодні прикрощі. Заручини будуть не швидше, клявся він усіма святими, ніж наречений буде чистий як скельце, а на зембицькому дворі запанують порядок і побожність. Він віддасть доньку до Зембиць не раніше, ніж буде впевнений, що їй там не загрожуватимуть ні плітки, ні насмішки, ні жодна інша кривда. Досить швидко, кажуть, з намови сповідника, Ян Зембицький знайшов спосіб, як позбутися проблеми. Тебе це зацікавить, але почасти цим способом був ти, мій пане. Адже бургундка, згадав собі герцог, мала колись близькі зв’язки з Рейнмаром з Беляви, сумнозвісним чарівником. Дивний, дивний у тебе вираз обличчя. Я думав, що тебе втішить помста, що тобі принесе задоволення звістка, що почасти саме тобі ця Єзавель завдячує поваленням… Я гадав…