— Я саме прямую до Штольца, — сказала жінка. Адресуючи слова радше Рейневанові, ніж Лібенталеві.

— Мій почет гарантує вам безпеку в дорозі, - додала вона невимушено, ніби знічев’я. — І належне виконання наказу пана Ульріха. А я обіцяю нагороду, щедру винагороду, на яку пан Ян Біберштайн не поскупиться, коли я вас перед ним похвалю. Що ваша мосць на це, милостивий Лібенталю?

Лібенталь не мав іншого виходу, як тільки знову поклонитися.

— Про добре поводження з в’язнем, — додала жінка, все ще дивлячись на Рейневана, — я подбаю сама, особисто. А ти, Рейнмаре з Беляви, віддячиш мені за це приємною розмовою в дорозі. Я чекаю на відповідь.

Рейневан випростався. І поклонився.

— Це честь для мене.

— Звичайно, що честь, — жінка усміхнулася завченою усмішкою. — Тому в дорогу. Подай мені руку, юначе.

Вона простягла руку, жест вивільнив з-під білячого манжету тісний рукав адамашкової сукні, зеленої прегарною, живою, соковитою зеленню. Він взяв її руку. Дотик змусив його здригнутися.

— Ти знаєш мене, пані, - промовив він. — Знаєш, хто я. Тому ти маєш наді мною значну перевагу.

— Ти навіть не знаєш, наскільки значну, — вона хижо усміхнулася. — А ти називай мене…

Вона завагалася, поглянула на рукав сукні.

— Називай мене Зеленою Дамою. Чого так дивишся? Що, тільки вам, мандрівним лицарям, вільно виступати інкогніто, під романтичними прізвиськами? Я для тебе Зелена Дама — і крапка. І йдеться навіть не про колір шат. Із тим Зеленим Лицарем я сміливо можу йти в компарацію[179]. Бували такі, що на єдиний мій знак готові були класти голови на плаху. Чи ти сумніваєшся?

— Не смію. Нехай-но лише трапиться нагода, пані, то і я не завагаюся.

— Нагода, кажеш? Хтозна. Побачимо. Наразі не завагайся підсадити мене в сідло.

* * *

Вони їхали, маючи праворуч краєвид на сині на тлі хмар хребти Судетів. Перед Зеленою Дамою і Рейневаном їхав тільки дозір: гладкий сержант і два стрільці. За Дамою і Рейневаном рухалася решта збройних, пахолків і прислуга, яка вела запасних і в’ючних коней. Ар’єргард кортежу становили Лібенталь et consortes.

Вони не були самі: на дорозі панував рух, причому навіть досить жвавий. Це не могло дивувати, адже вони подорожували відомим і популярним ще з античних часів торговим шляхом, який сполучав Захід зі Сходом. До Згожельця відомий під назвою Via Regia, Королівська дорога, він проходив через Франкфурт, Ерфурт, Лейпциг і Дрезден, а в Згожельці шлях розгалужувався на так звану Підсудетську дорогу, яка проходила підніжжям гір через Єленя-Гуру, Свидницю, Нису і Ратибор, щоб у Кракові знову з’єднатися з вроцлавським трактом і спрямуватися на схід, до Чорного Моря. Нічого дивного, що Підсудетською дорогою рухалися віз за возом, караван за караваном. Зі сходу на схід, до німецьких країв, традиційно йшли воли, барани, свині, шкури, хутра, віск, поташ, мед і лій. У протилежний бік везли вино. І продукцію, що її виробляла розвинена на заході промисловість, яка на сході традиційно ніяк не хотіла розвинутися.