— Ти ж бачиш, — додав Строчіл, — що він повернувся. Обіцяв, що більше не буде втікати. Зрештою, для впевненості ми зв’яжемо його, як барана.

— Хоча б одне вухо! — Лібенталь висмикнувся з рук Куна, який намагався його вгамувати. — Бодай одне! За кару!

— Ні. Його треба довезти цілим.

— Хоча б шматочок вуха!

— Ні.

— То нехай я йому хоч у морду дам!

— Оце можеш.

— Гей! Милостиві панове! Що це ви тут виробляєте?

Жінка, яка вимовила ці слова, була висока, а владна постава робила її ще вищою. Вона була вбрана в дорожній упелянд, простого крою і сірий, але пошитий з тонкого сукна високої якості, оздоблений білячим коміром і такими самими манжетами. З білячих шкурок був пошитий і ковпак жінки, вдягнений на мусліновий couvrechef[178], який закривав волосся, щоки і шию. З-під ковпака дивилася пара очей. Очей блакитних і холодних, як сонячний січневий ранок.

— Вертепи, — додала жінка, — вам у голові? Хоча ще навіть адвент не почався?

Лібенталь тупнув, гнівно насупив брови, задер голову, але швидко вгамувався. На це вплинув, зокрема, вигляд озброєних людей, які виступили за жінкою з притвору. Зокрема. Бо не тільки це.

— Пан Лібенталь, чи не так? — жінка зміряла його поглядом. — Минулого літа я гостювала в замку в Жарах, ваша мосць був у почті, що його мені пізніше виділили. Впізнаю тебе, хоча ніс у тебе тоді був дещо іншої форми і кольору. А ти мене пам’ятаєш? Знаєш, хто я?

Лібенталь низько поклонився. Прідланц, Строчіл і Кун вчинили за його прикладом. Рейневан також поклонився.

— Я чекаю на відповідь. Що тут витворяється?

— Оцього, вельможна пані, - Лібенталь показав на Рейневана, — мус нам пильно до Штольца відвезти. З наказу його милості Ульріха Біберштайна. Мус нам його до замку доставити…

— Побитого?

— У мене наказ, — лицар закашляв, почервонів. — Моя в цьому голова…

— Твоя голова, — перебила жінка, — менше віхтя соломи буде варта, якщо цей молодик прибуде до Штольца бодай з одною подряпиною. Ти знаєш пана на Штольці, шляхетного Яна Біберштайна? Бо я знаю. І попереджаю: він буває запальний.

— То що мені робити? — задирливо загудів Лібенталь. — Коли він мені противиться? Втікати пробує?

Жінка кивнула долонею, на пальцях у неї були персні, сукупну вартість яких було неможливо оцінити побіжно. Наблизилися слуги й озброєні пахолки, за ними — стрільці на чолі з гладким десятником у цвяхованій латунню бригантині і з широким кордом на боці.