— Я трохи знаю ці місця, — він дозволив собі дещо іронічний тон. — Між Рихбахом і Франкенштейном є ще, здається, Копаниця і Козинець. Та чи це має якесь особливе значення?

— Для мене — жодного, — вона стенула плечима. — Але на твоєму місці я би присвятила маршруту більше уваги. Кожна пройдена миля і кожне чергове поселення наближають тебе до пана Яна Біберштайна та до його жахливого гніву. Якби я була тобою, то в кожному з цих поселень шукала би нагоди.

— Я вже казав: я не збираюся втікати. Я не злочинець. Не боюся постати перед Біберштайном. І перед його дочкою.

— Дивіться, дивіться, — вона прошила його поглядом, — який щирий порив. У чому ти хочеш мене переконати, хлопче? Що ти невинний, як дитина? Що тебе нічого не пов’язувало з Касею Біберштайн? Що хай би навіть із тебе смуги дерли і кості ламали, не визнаєш своїм пухленького пахолятка, яке у Штольці чіпляється за Касину спідницю?

— Я відчуваю, — Рейневан відчув, що червоніє, і це його трохи розізлило. — Я відчуваю відповідальність. Так, саме так: відповідальність. Не вину. Але як я зазначив іще раніше, я волів би про це не розмовляти. Ми можемо бесідувати на інші теми. Хоча би про краєвид. Ця річка — це Пілава, а отам — Совині гори.

Вона розсміялася. Він крадькома зітхнув — із полегшенням, бо побоювався іншої реакції.

— Я стараюся, — сказала вона, — збагнути мотиви твоєї поведінки. Я допитлива — така-от слабкість жіночої натури. Люблю знати, пов’язувати причину з наслідком, розуміти. Це приносить мені приємність. Зроби мені приємність, Рейнмаре. Якщо не з симпатії, то принаймні з ґречності.

— Пані… Дуже тебе прошу…

— Тільки одна річ, одна проблема, відповідь на одне запитання. Як це може бути, що ти не боїшся льохів Штольца? Гніву Біберштайна? Після того, як зґвалтував його одиначку?

— Що?

— Знову священне обурення? Ти заволодів Катажиною Біберштайн ґвалтом. Проти її волі. Усі це знають.

— Усі? — він різко обернувся в сідлі. — Себто хто?

— Ти мені скажи.

— Не я почав, — він відчув, що кров знову б’є йому в обличчя. — При всій повазі, не я почав цю розмову.

Вона довго мовчала.

— Відомі факти, — раптом почала вона, — є такими: два роки тому, чотирнадцятого вересня, невдовзі після полудня, ти і твої товариші напали в Голеньовських лісах на кортеж, з яким подорожували високородні Катажина фон Біберштайн, донька Яна Біберштайна зі Штольца, і Ютта де Апольда, донька чашника з Шенау. Ви викрали скарбничок, у якому панни їхали. Погоня, яка вирушила за вами через кілька годин, знайшла екіпаж. Панянок не було ані сліду.

— Що?

— Обох панн, — Зелена Дама проникливо подивилася на нього, — тільки й бачили, кажу. Ти хочеш щось додати? Якийсь коментар?