Голос та слова дівчини додали їм сил, ейфорія подолала втому та гарячку. Відстань, яка відділяла їх від мети, вони подолали швидко, навіть не знати коли. Світ, що виринав з липкої й кошлатої сірості світанку, став зовсім нереальним, примарним, ілюзорним, незбагненним, усе, що відбувалося, відбувалося мов у сні. Мов зі сну були легкі дрімлюги, що проносилися в повітрі, мов зі сну — монастир, мов зі сну — монастирські ворота, що скрипіли завісами. З імли, мов зі сну, сестра-воротарка в сірій рясі з грубої фризької вовни. Мов з того світу її вигук… І дзвін. “Вранішня служба Божа, — товклося в Рейневановій голові, laudes matutine… А де спів? Чому черниці не співають? Ах, адже це Білий Костел, статут кларисок, клариски не співають молитов, а змовляють їх… Ютто… Ютто? Ютто!

— Рейневане!

— Ютто…

— Що з тобою? Що сталося? Ти поранений? Мати Божа! Зніміть його із сідла… Рейневане!

— Ютто… Я…

— Допоможіть… Підніміть його… Ах! Що з тобою?

— Плече… Ютто… Я вже… Можу стояти… Тільки ноги ослабли… Потурбуйтеся про Самсона…

— Забираємо обох до інфірмерії. Зараз, негайно. Сестри, допоможіть…

— Зачекай.

Еленча фон Штітенкрон не спішилася, чекала в сідлі. Відвернувшись. Подивилася на нього лише тоді, коли він вимовив її ім’я.

— Ти казала, що маєш куди їхати. Але, може, залишишся?

— Ні. Їду зараз.

— Куди? Якби я хотів тебе знайти…

— Сумніваюся, що ти хотів би.

— А все-таки?

— Скалка під Вроцлавом… — сказала вона не зразу й ніби через силу. — Маєток і табун пані Дзержки де Вірсінг.

— У Дзержки? — він не стримав здивування. — Ти в Дзержки?

— Прощавай, Рейнмаре з Беляви, — вона обернула коня. — Бережи себе. А я…

— Я постараюся забути, — сказала тихо.

Коли була вже досить далеко від монастирських воріт, щоб він жодним чином не міг почути.