Хвилин за десять до кімнати ввійшов Ґабріель. У руках він тримав тацю з вечерею. Філіп розкплющи очі, поглянув на нього і здивовано запитав:

— Чому ти? Я ж велів прислати лакея, а самому йти спати.

Ґабріель щось нерозбірливо пробурмотів, накриваючи невеликий круглий столик поруч із кріслом.

Філіп гмикнув, байдуже знизав плечима і пересів з крісла на стілець.

— До речі, — сказав він, зробивши ковток вина. — Хто сьогодні черговий у покоях?

— Д’Арінсаль.

— А проте, його нема. Запропастився десь, негідник. Уранці перекажи йому, що це його передостання недбалість у мене на службі. Коли він надумає ще раз отак зникнути, то хай не повертається, а їде прямісінько в Андору, до того звалища, що зветься його родовим замком.

Ґабріель кивнув:

— Гаразд, перекажу.

Він сів у крісло і нервово забарабанив пальцями правої руки об поруччя, видимо пориваючись щось сказати або про щось спитати, але ніяк не наважувався.

— Пригощайся, — запропонував йому Філіп.

— Дякую, я не голодний, — похмуро відповів Ґабріель.

— Що ж, воля твоя. Можеш іти, друже. До ранку ти вільний.

— Але д’Арінсаль…

— Біс із ним. Нехай гуляє.

— То, може, я почергую замість нього? — з проблиском надії запитав Ґабріель.

— Не треба. За покоями догляне Ґоше, а я… — Філіп не закінчив і з тихим гарчанням вчепився зубами в засмажену курячу ніжку. Такий грізний апетит непомильно вказував на те, що попереду його чекає бурхлива ніч.

Ґабріель важко зітхнув і підвівся з крісла.

— Піду перевірю, чи приготовлено постіль.

Філіп відклав убік обгризену кістку й самовдоволено посміхнувся: