Заглиблений у свої солодкі мрії, Філіп не завважив людської постаті, що зачаїлася на його шляху. Коли він наблизився, постать відокремилася від стіни й рішуче перегородила йому дорогу. Філіп різко загальмував, щоб не наскочити на неї, і мало не втратив рівновагу.

— Хай йому чорт! Хто це?

— Я, монсеньйоре, — пролунав у відповідь тихий голос.

— Ґабріелю?! Що ти тут робиш?

— Чекаю на вас, — якомога спокійніше відповів Ґабріель, проте тремтіння в його голосі зраджувало хвилювання. — Щоб провести вас до ваших покоїв.

— Що за дурниці! — розгублено промовив Філіп. — Друже, з тобою все гаразд?

— Так.

— По твоїй поведінці цього не скажеш. Може, ти перевтомився? То йди відпочинь, а вранці ми поговоримо про все, що тебе турбує. Ти вже даруй, але зараз у мене обмаль часу, не годиться примушувати дівчину чекати. Ну як, домовилися?

— Ні! — мелодійний тенор Ґабріеля зірвався на пронизливий фальцет. Він відступив на крок і видобув з піхов шпагу. — Ні, монсеньйоре, до неї ви не підете.

Філіп голосно застогнав і притулився спиною до стіни.

— Зрозуміло! — видихнув він. — Боже, який я недотепа!

— Це вже достеменно, — підтвердив Ґабріель з якимись дивними інтонаціями в голосі. — Зазвичай ви куди кмітливіші.

— Даруй, друже, я не помітив… Вірніше, не звернув уваги. Ти від самого початку поводився дуже дивно, але я якось не надав цьому значення.

— Ще б пак! Адже ви тільки й думали про те, як чимшвидше забратися в ліжко з Матильдою.

Між ними повисла прикра мовчанка. Філіп не збирався заперечувати або ж виправдовуватися. Ґабріель був налаштований надто аґресивно, щоб дослухатися до його арґументів.

— Ну гаразд, — нарешті, промовив він. — Тут не найкраще місце для серйозних розмов. Ходімо до мене, там і поговоримо. Добре?

— Ні, — сказав Ґабріель. — Не піду.

— Чому?

— Ця моя справа, монсеньйоре.