— Якщо ви маєте намір розмовляти зі мною в такому тоні, — попередила Бланка, бліднучи від гніву, — то краще відразу забирайтеся під три чорти.

— Гай-гай! — скрушно похитав головою ґраф. — Як швидко ви переймаєте від Марґарити всі її вади — і розпусність, і лихослів’я! Де й поділася ваша колишня сором’язливість, вишуканість мови… — Він замовк, бо Бланка вже ладна була вибухнути. — Гаразд, пані. Я перепрошую за грубість і пропоную надалі обійтися без взаємних докорів та образ. Скажемо так: молодий добродій, що зараз лежить біля вас, попри всі свої незаперечні чесноти, зізнаймося відверто, недостатньо знатний та заможний… мм… для такої високої посади, як коханець принцеси.

Монтіні не знав, де йому подітися від сорому та приниження. У ґрафових словах він відчув кислий присмак правди — той самий присмак, що вже давно набив йому оскому.

— Вас це не повинно обходити, пане! — роздратовано відповіла Бланка.

— А таки обходить, ще й як обходить. Адже ви, пані, хочете того чи ні, в очах усього світу моя дружина, і мені зовсім не байдуже, з ким ви спите, бо про це пащекують мало не на кожнім кроці. І, додам, нишком глузують з мене. Ви виставляєте мене на загальне посміховище.

— Ви ще подякуйте, що не на стидовище, — глумливо відповіла Бланка. — А я можу це зробити, ви знаєте.

Александр важко зітхнув:

— Та вже ж, знаю. Міцно ви тримаєте мене в шорах, нічого сказати… Отже, пані, після цієї словесної розминки, нам, мабуть, час перейти до справи.

— До якої такої справи? На щастя, я не маю з вами ніяких спільних справ.

— Йдеться про одного симпатичного юнака, що…

— Про цього симпатичного юнака я якось сама подбаю, — обірвала його Бланка. — Не смійте втручатися в моє особисте життя, ґрафе. Ви втратили на це право.

— Але я хочу запропонувати вам гарну угоду, — наполягав Александр. — Сподіваюся, вона задовольнить нас обох… усіх трьох.

Проте Бланка була невблаганна:

— Нічого у вас не вийде, пане. Я не збираюся втрачати свою гідність, укладаючи з вами будь-яку угоду. Досить з мене й нашого шлюбу — найприкрішої події в усьому моєму житті… Коломбо! — голосно покликала вона.

Тієї ж миті двері відчинилися, і до спальні прошмигнула молоденька смаглява покоївка.

— Що вам завгодно, моя пані?

— Ґраф залишає нас. Проведи його до виходу, щоб він, бува, не заблукав.

— Але, пані… — почав був Александр.

— Аудієнція скінчилася, пане, — спокійно промовила Бланка. — Ще одне слово, і я накажу варті прогнати вас геть. Зрозуміли?

Ґраф усе зрозумів. Йому був добре знайомий цей тон — рівний, стриманий, майже лагідний. Таким тоном покійний дон Фернандо свого часу оголошував смертні вироки шляхтичам та чиновникам, що чимось не догодили йому. Таким самим тоном того пам’ятного лютневого дня Бланка заборонила йому під страхом викриття надалі переступати поріг її покоїв. У стані крайнього роздратування вона справляла ще моторошніше враження, ніж навіть її батько, бо вимовляла свої погрози не тільки лагідно, а й співуче. Александр знову зітхнув, підвівся зі стільця й мовчки рушив до дверей.