— Не Філіп? А хто?

— Це його… пан де… де Шеверні.

— Пан де Шеверні? Той приємний юнак, з яким ти розмовляла весь вечір?

— Т-так… Він…

— І що ж він зробив?

— Він… він… Він образив… скривдив мене.

— Скривдив? Як?

— Ну… Він… Він узяв… узяв і… і мене… скривдив…

— Матінко Божа! — вигукнула Марґарита. — Він зґвалтував тебе?!

— Т-так… так… — відповіла Матильда і ще дужче розридалася.

Розбуджена її голосінням, до спальні зазирнула покоївка принцеси.

— Пані…

— Тпрусь! — прикрикнула на неї Марґарита.

Вона сіла, спершись спиною на подушки, підтягла ноги і поклала Матильдину голову собі на коліна.

— Поплач, дівчинко, поплач, люба, — ніжно приказувала вона, гладячи її спину й волосся. — Плач, скільки можеш, постарайся гарненько виплакатися, тоді не так болітиме… Ох, він негідник! Мерзенний насильник! Та я йому… Я покажу йому, де раки зимують, покидькові такому. Ой, і покажу — щоб іншим не кортіло. Він у мене такого отримає, що після цього йому пекло раєм здаватиметься. Покруч огидний! Блудливий син гієни та шакала… Ні, це незбагненно! Він здавався мені таким ввічливим, лагідним і сором’язливим юнаком — і ось тобі! — Марґарита важко зітхнула. — Як погано я знаю чоловіків!…

Трохи згодом вона почала випитувати в Матильди подробиці того, що сталося; дівчина відповідала, здобрюючи кожну фразу рясним потоком сліз. Дійшовши до кінця цієї прикрої пригоди, принцеса знову лягла і пригорнула Матильду до себе.

— Дитинко ти моя дурненька! Хіба ти не розумієш, що сама напросилася!

— Так, пані, чудово розумію. Я цілком усвідомлюю, що ця справедлива кара Божа за мої гріхи, за мою розпусність.

— За що, за що?! — здивувалася Марґарита. — Які ще гріхи? Яка розпусність? Що ти верзеш, серденько?!

— Це правда, пані, — серйозно відповіла Матильда. — Я вже згрішила подумки, я піддалася знадам Спокусника. Я розпусна своїми помислами.