Однак із плином часу цей вельми благочестивий намір помалу втрачав у її очах свою первісну привабливість. Бланка вже не була незайманою, не була вона також холодною й незворушною, і її жіноче єство чимраз наполегливіше вимагало свого. Бланку страшенно дратували її „дикі бажання“, вона вела запеклу й безкомпромісну боротьбу зі своїми „ницими пристрастями“, але всі її зусилля йшли намарне — спогади про ті кільканадцять ночей, що їх вона встигла провести з чоловіком, ніяк не давали їй спокою. І що було найприкріше, тоді вона, упереміш із огидою, почувала щось схоже на насолоду!… Дедалі частіше внутрішній голос, цей безсоромний спокусник, вкрадливо нашіптував їй, що як гіркий присмак у роті запивають ковтком доброго вина, так і неприємний осад від тих ночей можна без сліду розчинити в інших ночах, заглушити потоком нових спогадів, позбавлених гіркоті попередніх…

Але ще більше, ніж для насолоди тіла, Бланка потребувала чоловіка для втіхи душі. Вона невимовно страждала від тієї важкої форми самотності, скрасити яку не в змозі ніяка, навіть найтісніша дружба — а лише любов. І неусвідомлено вона вже була готова до того, щоб закохатися в першого-ліпшого хлопця привабливої зовнішності, розумного та освіченого, з гарними манерами і приємного в спілкуванні. На щастя, ним виявився Монтіні — хоч і розпусний, та загалом порядний юнак.

Вчинивши перелюб, Бланка насамперед внесла певні уточнення до переліку всіх смертних гріхів. Вона вирішила, що подружня зрада не варта суворого осуду, коли зраджуєш з коханою людиною і чоловіка, негідного вірності. Якщо головною зброєю Нори в боротьбі зі своїм святенництвом були її легковажність та цілковита нездатність до самоаналізу, то Бланка протиставляла йому свій витончений розум. З направду єзуїтською хитрістю вона переконала себе, що слова такого високопоставленого слуги Божого, яким є архієпископ Тулузький, хай і мовлені зопалу, послуговуватимуть їй достатнім виправданням перед судом Всевишнього.

Утім, до остаточного розкріпачення Бланці було ще дуже далеко. Вона й досі шокувала подруг своїми безглуздими, абсурдними, карикатурними уявленнями про пристойність, бентежачись від найневинніших жіночих розмов, у яких жодна нормально вихована дівчина не вбачала нічого сороміцького. У ліжку з Етьєном Бланка почувалася скуто, зустрічаючи в багнети кожну нову його ласку, і часом губилася, не знаючи, як їй на це реагувати. Її постійно мучили страхи перед усілякими збоченнями — цими підступними пастками, що їх розставив на тернистому шляху кохання ворог роду людського, заманюючи в них необачних і надміру завзятих коханців. Одного разу вона в запалі пристрасті вкусила Монтіні — та так сильно, що той завив від болю, а на його плечі згодом з’явився чималенький синяк. Тоді Бланку охопив такий пекучий сором, що вона негайно прогнала Етьєна геть, звинувативши його в тому, що буцімто він умисно довів її до такого збудженого стану, і протягом тижня не підпускала його до себе.