— Ну ось! — сказала Марґарита. — Ви ж самі себе спростовуєте.

— Аж ніяк. Я в жодному разі не заперечую богом даного права обраних володарювати над іншими людьми. Я лише стверджую, що позаяк усі люди — і раби, і пани — рівні перед Творцем, то рівні вони й перед мистецтвом, як божественим одкровенням. Королівська кров дає право на владу, славу й багатство, але людина, осяяна небесною благодаттю, якою є талант, отримує щось значно більше — безсмертя в пам’яті людській.

— Навіть так?

— Саме так, принцесо. Мирська слава скороминуща — мистецтво ж вічне. Володаря земного шанують доки він живий, а коли він умирає, прийдешні покоління швидко забувають про нього.

— Не завжди, — зауважила Марґарита, задоволена тим, що їй нарешті вдалося розохотити Тибальда. — Александр Македонський, Юлій Цезар, Октавіан Авґуст, Корнелій Великий, Карл Великий — їх пам’ятають і шанують дотепер.

— Але як їх шанують! Здебільшого як персонажів леґенд, балад, хронік і романів. Так, вони були великими государями, їхні діяння гідні захоплення нащадків — але пам’ять про них не згасла лише завдяки людям мистецтва, що увічнили їхні імена в своїх творах. А стосовно пересічних правителів, то… — Тут Тибальд замовк і розвів руками: мовляв, нічого не вдієш, таке життя.

— Ну, а я? — лукаво всміхаючись, запитала Марґарита. — Мене теж швидко забудуть?

— Якщо, звісно… — почав був Тибальд, та раптом осікся і ніяково опустив очі.

— Якщо, звісно, — жваво підхопила принцеса, — я не стану вашою дружиною. Авжеж, тоді нащадки пам’ятатимуть мене! „А-а, Марґарита Наварська! Це та, з якою був одружений великий Тибальд де Труа? Ну, й вертихвістка ж вона була…“

Філіп, що впродовж останніх кількох хвилин уважно слухав їхню розмову, голосно засміявся, поглядом запрошуючи Бланку приєднатися до нього. Одначе Бланка у відповідь лише вимучила мляву усмішку. Весь її вигляд свідчив про те, що вона відчуває якусь дражливу незручність, на зразок камінчика в черевичку, а її явне збентеження вказувало, що обставини, які викликали в неї почуття гострого дискомфорту, мали делікатний характер.

Перехопивши Бланчин погляд, Марґарита миттю зрозуміла, в чім річ, і притримала свого коня.

— Їдьте прямо по цій стежці, панове, — сказала вона Тибальдові й Філіпові. — Ми з кузиною вас скоро наздоженемо.

Молоді люди поїхали далі, та не встигли вони віддалитися й на тридцять кроків, як позаду пролунав Марґаритин окрик:

— Стривайте, принце!

Філіп зупинив коня і повернув голову. Бланка вже спішилася і розгублено дивилася на Марґариту, яка, залишаючись у сідлі, з підступною усмішкою повідомила: