— Філіпе! — пролопотіла вона, звиваючись. — Що ти робиш?…

— Як це що? — здивувався Філіп. — Я роблю саме те, що ти хочеш. — Він сповз до її ніг і став цілувати їх. — Ой!… Що це з тобою? — Філіп підвів голову і спантеличено поглянув на неї. — Ти трохи не розбила мені носа.

Бланка сіла на траву і обсмикнула спідниці.

— Ти, звісно, пробач, Філіп, але так нічого не вийде, — рішуче заявила вона. — Тут не місце для… для цього.

— Але чому?

— Нас можуть побачити.

— Хто? Пташки?

— Ні, люди. Ця стежина веде до садиби лісника. А раптом хтось тут їхатиме, коли… коли ми…

— А то біда! Нехай бачать нас. Нехай заздрять мені… і тобі також.

Бланка зітхнула:

— Який ти безсоромний, Філіпе!

— Такий вже я є, — погодився він і нетерпляче потягнувся до неї. — Йди до мене, сонечко.

— Ні, — сказала Бланка, відсовуючись від нього. — Тільки не тут.

— А де?

— В замку.

— В замку? Ти мене вбиваєш, рідненька! Поки ми доберемося до замку, я помру від нетерпіння, і моя смерть буде на твоїй совісті. Їдьмо ліпше до садиби лісника. Сподіваюся, там знайдеться місце і для нас…

— Але до садиби ще далеко, — заперечила Бланка. — Щонайменше година їзди. І це якщо не баритися…

— От бачиш!

— Зате замок осьдечки поруч, — швидко додала вона. — Адже ми переважно блукали околицями. Найпізніше за чверть години ми вже будемо на місці.