— Бо я люблю тебе. Насправді люблю, по-справжньому. Понад усе на світі люблю. Гелена не помилилася, вона зрозуміла це раніше за мене.

— А ти коли зрозуміла?

— Лише сьогодні. Там, у лісі, коли ти пестив мене. Тоді я зрозуміла, що віддавна закохана в тебе. З самого початку, з першої нашої зустрічі. Боже, яка я була дурна!… Пам’ятаєш той день, коли ти приїхав у Толедо?

— Так, кохана, пам’ятаю. Чудово пам’ятаю — ніби це було вчора.

— Тоді я… Тоді в мене…

— Тоді ти стала дівчиною, — допоміг їй Філіп.

— Так. Уперше. І я була дуже налякана. Але Альфонсо втішив мене. Він сказав, що тепер я доросла дівчина і можу вийти заміж. А коли я побачила тебе — ти був такий гарний! — то вирішила: оце мій майбутній чоловік.

— Правда?

— Так. Ти дивився на мене, всміхався, крадькома пряв мене очима, і я подумала, що бути жінкою не так вже й погано, якщо це дозволить мені стати дружиною такого милого, такого вродливого, такого… Я бачила, з яким захопленням дивилися на тебе всі мої старші подруги і навіть дорослі дами. Вони просто помруть від заздрості, думала я, коли ми з тобою одружимося… А потім… потім мені сказали, що, трохи подорослішавши, я стану королевою Італії…

— І ти перестала цікавитися мною як мужчиною?

— Не зовсім так. Я примусила себе бачити в тобі лише друга. І все ж… Коли в тебе був роман з Норою, я просто божеволіла від ревнощів. Тоді я часто мінялася з нею сукнями і… іноді я навіть надягала її білизну. Тепер я розумію, що мені дуже кортіло бути на її місці; в її одязі я відчувала себе мовби трішки нею. Тому я й влаштовувала все так, щоб люди думали, ніби це я зустрічаюся з тобою. Даремно Нора дякувала мені за таку самопожертву — я робила це для себе, задля власного задоволення, хоч сама про це не підозрювала. І знаєш, думка про те, що в мене крадькома тикають пальцями, що за моєю спиною шепчуться про мене, була мені приємна. Я згоряла від сорому і водночас відчувала неймовірну насолоду. А коли батько викликав нас з Норою та Альфонсо до себе і грізно промовив, звертаючись до мене: „Ах ти ж безсоромне, розпусне дівча!“ — я трохи не задихнулася від щастя…

— І навіть тоді ти не зрозуміла, що любиш мене? І не розкрила мені очі на те, що я люблю тебе.

— Мабуть, я злякалася, Філіпе. Я завжди боялася тебе, боялася втратити через тебе розум. І, здається, мої побоювання були не марні… Я так переконувала себе, що люблю Етьєна — він дуже милий, дуже добрий, дуже хороший хлопець. Але ти… ти…

Філіп міцно обняв її й поцілував.

— І що ж тепер нам робити, Бланко, серденько моє?

— Не знаю, — схлипнула вона і зарилася лицем на його грудях. — Нічого я не знаю, Філіпе. Я не хочу думати про майбутнє.