— Ну, тепер ти будеш зі мною відвертий, друже, чи знову хитруватимеш?

Шатоф’єр підвівся і поглянув на Монтіні. Той, геть виснажений скаженою скачкою, а ще більше — розладом шлунка, що трапився на нервовому ґрунті, спав без задніх ніг.

— Що ти маєш на увазі?

— Ой, облиш! Можна подумати, ти не розумієш, про що мені йдеться! Адже ти з самого початку вирішив стратити Фернандо, правда? Ти і в гадці не мав везти його в Толедо живим.

— Припустімо, я лише виконав бажання короля…

— Он як! Отже, і тут ти обдурив мене? Насправді він звелів тобі…

— Він звелів мені доставити брата живим і лише в крайньому разі порішити його. Так було написано в листі.

— Тоді я нічого не розумію.

— А тут і розуміти нічого. Між волею та бажанням є велика відмінність. Дон Альфонсо хотів стратити Фернандо, але з сентиментальних міркувань ніяк не зважувався на цей крок.

— І ти допоміг йому.

— Так. А власне, він сам собі допоміг. Якби він справді хотів зберегти братові життя, то обмежився б одним лише листом, де вказується, за яких обставин я маю право вбити Фернандо. Цього було б цілком досить — лист, власноруч написаний королем і скріплений його особистою печаткою. Одначе він прислав мені указ про страту Фернандо — для більшої певності, можеш заперечити ти. Дон Альфонсо, мабуть, теж так думав. Але я переконаний, що потай, несвідомо він сподівався, що я розціню цей указ, як керівництво до дії, і візьму його до негайного виконання. Сам подумай: хіба я міг зрадити очікування короля? Адже іншого такого указу могло й не бути. Ти ж бачиш, що почали виробляти державні сановники, щойно дон Альфонсо занедужав.

— Ага! Так я і знав! — промовив Ґастон, піднявши догори вказівний палець. — Ти підозрював, що короля вже отруїли.

— Я здогадувався про це.

— І відколи?

— Відтоді як краще пізнав Бланку. Мене взагалі дивує, що це не спало на думку тим, хто й раніше знав її — Філіпові, Марґариті, обом королям, самій Бланці, нарешті… Тижні три тому я сидів і дивився, як вона грає з тобою в шахи, дивився на вираз її обличчя — зосереджений, рішучий, вольовий, навіть жорстокий… І раптом мене стукнуло!

— Що тебе стукнуло?

— Я подумав: який дурний був ґраф Біскайський, якщо він всерйоз розраховував, що Інморте, який багато часу проводив при кастильському дворі і напевно добре знає жорстку вдачу Бланки, погодиться зробити її королевою. І тут я зрозумів: ґраф зовсім не дурний; людина, що спланувала такий, без перебільшення, ґеніальний злочин, не може бути дурною.

Немов підкинутий пружиною, Ґастон схопився й сів на ліжку.

— Щоб я здох! Це ж ясно, як Божий день!