«Жінка в Берліні» охоплює період від 20 квітня до 22 червня 1945 року. Радянські солдати, про яких нам, поколінням, вихованим за Союзу, розповідали тільки як про миролюбних, добродушних «альош» із порятованими німецькими дітьми на руках, постають мародерами і ґвалтівниками. Німецькі жінки для них — воєнні трофеї, винагорода. Авторка відверто змальовує визиски і насильство, хоча в її мемуарах ми не знайдемо жахливих, майже гротесково-горорних сцен масових зґвалтувань, переламаних хребтів і відрізаних грудей жертв. Натомість такі сцени ми подибуємо у декого з мемуаристів-чоловіків, тих самих колишніх вояків-«іванів». Наприклад, у Леоніда Рабічєва або Ніколая Нікуліна, яких шокували ці криваві дійства. Авторці йдеться не про це — втім, її відвертість і спосіб аналізу пережитого теж здатні шокувати, хоча і з інших причин.

Загалом цю книгу не можна читати поспіхом, «задля сюжету»: це не danse macabre мертвих, живих і покалічених. Це відстеження реакцій і аналіз «зсередини» ситуації, «зсередини» людини, яка є жінкою. І аби могти правильно відчитати написане, а по тому ще й зрозуміти, чому і для чого саме нам і саме зараз конче необхідно прочитати цю книгу, треба, мабуть, коротко окреслити суть проблеми — сексуального насильства над жінками і жіночого досвіду на війні.

Складність тут полягає в тому, що насправді це сукупність проблем. Маємо тут насамперед проблему власне насильства, і не тільки у воєнний час. Втім, де воно починається, де закінчується і що можна й треба кваліфікувати як таке, зрозуміло не всім. Адже сексуальне домагання — це теж насильство, а епістемне насильство, закладене у самій мові, — така сама реальність, як і побої. Як показує досвід флешмобів #ЯНеБоюсьСказати і #МеТоо, сам факт проговорень чи спроб проговорень насильства над жінками викликає у суспільстві шалений опір і суперечки. Саме поняття зґвалтування супроводжується знецінюванням. Тим значущішим є, як наголошує Славенка Дракуліч у своїй книзі «Вони б і мухи не скривдили», рішення Міжнародного трибуналу щодо Драґолюба Кунараца, Радомира Ковача та Зорана Вуковича, ґвалтівників, визнаних винними у злочинах проти людяності. Зґвалтування — це і є злочин проти людяності, проте для багатьох ця думка як мінімум революційна, якщо не просто нестерпна. Найстрашніше у цьому розділі читати про реакцію засуджених. Вони не можуть утямити, за що їм це покарання, цей осуд — та й узагалі, а що такого сталося? Ну зґвалтували якихось там дівчаток, ну продали когось комусь, але ж нікого не вбивали. Хіба після цього вони злочинці? Все як було розказали чесно, сподіваючись на м’який вирок, а тут раптом виявляється, що їх вважають ледве не душогубами.