Це якраз і є епістемне насильство в усій своїй красі: чоловіки просто не привчені помічати ситуацію визиску, їхній привілей полягає у тому, що їм ніколи не треба про це думати. У мирний час або за наявності власних коштів та чи та жінка ніколи не стала би зустрічатися з умовним «джоном» чи «іваном» — але і «джонові», й «іванові» про це якось не йдеться. Так, майор упритул запитує авторку, чи він їй подобається — мовляв, якщо ні, він зараз же піде. І можливо, в контексті якого-небудь «Айвенго» ця сцена могла би навіть потягнути на романтичну, проте в розгромленому Берліні, де на кожну жінку полюють орди ґвалтівників, подібне звучить як мінімум лицемірно. Але найсмішніше, що власного лицемірства майор не зауважує.

Якщо бодай гіпотетично узагальнити, то одна ця коротка розмова із книжки здатна підважити цілу купу уявлень, які у нас досі вважаються романтичними. Мабуть, багато хто пам’ятає світлину Альфреда Айзенштадта 1945 року, відому під назвою «День перемоги на Таймс-Сквер», на якій матрос пристрасно цілує дівчину, вхопивши її в обійми. Однак та дівчина через багато років зізналась, що нічого романтичного насправді не відбувалося. Матрос узагалі був не її коханим, а випадковим перехожим напідпитку, який знічев’я вирішив її поцілувати, а фотограф «вдало» зазнімкував цей момент. Так фото, на якому зафіксовано акт насильства, стало романтичною іконою. І якщо подивитися на масив літератури і мистецтва крізь лінзу цього одного смислу, підказаного авторкою «Жінки в Берліні», можна вжахнутися.

Авторка взагалі не з тих, хто шукає легких шляхів. Вона безстрашно описує спектр емоцій, які переживає у «стосунках» із майором, вже цим відкриваючись до потенційної стигматизації. Адже не всі її емоції є негативними. В чомусь майор їй навіть справді подобається. Було би на порядок простіше сказати світові: мене було взято силою і я не відчуваю нічого, крім ненависті. Це зрозуміло будь-кому — чорно-біла картинка, ніяких зайвих нюансів. Взагалі відвертість трохи ускладнює і моє завдання: чи варто розкривати карти жінки, яка імітує інтерес до чоловіка, шукаючи захисту? Може, краще нехай всі «джони» й «івани» світу і далі гадають, що «вона» їх «кохала»? Може, так буде безпечніше, і сестри мої спасуться?.. Але знову (вкотре) не проговорити ці сенси означає закрити їх у вакуумі ще на невизначений час. Жінка і надалі опинятиметься не просто по той бік судження, а взагалі поза межами етичного кодексу.

«В кінці цієї війни, окрім решти поразок, нас чекає і поразка чоловічої статі», — пише авторка. З одного боку, вона говорить про Третій Райх. Так, звісно, нацисти програли війну. Але німці-чоловіки, які не брали участі безпосередньо в бойових діях, теж програли. Вони були готові ховатися у підвалах (знову ці підвали!) за спинами своїх жінок і навіть прирікати їх на зґвалтування. Однак тут, як виглядає, йдеться не так про Другу світову, як радше про певну ідеологію, згідно з якою жінки повинні зайняти «своє місце» у цьому світі. Чоловіки тієї епохи зрадили своїх жінок, стенувши плечима і сказавши: та хіба ж ми сторожа сестрі своїй? Французи обстригли своїх жінок на знак ганьби за те, що ті «спали з німцями». Про жінок у радянській армії написала Світлана Алексієвич: вони були потрібні на фронті, проте в мирний час багато з них мусили приховувати це, тому що далі починалася територія стигми. Жінка, яка провела чотири роки в окопах з мужчинами, мабуть, «нечиста».