Хотілося би, щоб ґендерні смисли Другої світової, так трагічно законсервовані на багато десятиліть, як і всі холодні і гарячі війни, нарешті вичерпалися. І ми вже маємо певні здобутки. У нас є «невидимий батальйон» жінок на фронті, який насправді вже не невидимий; українські режисерки Світлана Ліщинська, Аліна Горлова й Ірина Цілик зняли про них фільм. Наше феміністське лобі зараз потужне, як ніколи. 2019-й — перший рік, коли фейсбуківська стрічка на восьме березня принесла не квіти і «день краси», а день боротьби за права жінок — причому це озвучували не тільки жінки. Але є й ті українські жінки, які зазнали і зазнають визисків і насильства на окупованих територіях. Ми не сміємо про них забувати, не сміємо їх стигматизувати. Ми більше не сміємо нічого замовчувати. Зараз ми мусимо, як колись радила жінкам своєї країни алжирська письменниця Асся Джебар, якомога більше говорити і проговорювати.

Зрештою, хіба ж ми не у своєму домі?

Передмова

Передмова

В трьох густо списаних шкільних зошитах містяться записи авторки від 20 квітня по 22 червня 1945 року. В липні 1945 року вона передрукувала їх на друкарській машинці для близької їй особи. Тоді ж ключові слова й фрази було розшифровано й перетворено на речення, натяки — уточнено, додано окремі спогади. Неприкріплені аркуші з кривулями зайняли належне їм місце. Так з’явилася 121 сторінка машинопису з невеликими інтервалами між рядками, надрукована на сірому воєнному папері. По декількох роках ці записи потрапили на очі знайомим авторки, зокрема письменникові Куртові В. Мареку (псевдонім — К. В. Керам), який дійшов висновку, що ці сторінки, крім того що фіксують особисті переживання, є також важливим документом свого часу. Він передав нотатки видавцеві в Нью-Йорку. І там восени 1954 року друком вийшов переклад їх англійською. Влітку 1955-го щоденники видали вже у Великій Британії. Відтоді з’явилися переклади шведською, норвезькою, нідерландською, італійською, японською, іспанською, французькою та фінською мовами.

Співчутливе і вирозуміле сприйняття цих щоденникових записів у стількох країнах, а також віра в цілющу силу часу, який відтоді минув, переконали авторку погодитися і на німецькомовне видання. З огляду на повагу до людських почуттів усі імена й численні деталі в рукописі було змінено місцями чи переінакшено. Те, що авторка побажала залишитися анонімною, зрозуміло, мабуть, кожному читачеві. Власне, її реальна особа не має принципового значення ще й тому, що зображено тут не цікавий унікальний випадок, а спільну похмуру долю незліченних жінок. Без цих записів хроніка нашого часу, яку досі майже завжди вели суто з чоловічої перспективи, була б односторонньою та неповною.