Якщо ж зґвалтування знецінюють, то що казати про домагання, визиски, вербальні образи та інші вияви сексизму і мізогінії. Війна і окупація, як правило, оприявлюють проблеми ґендерної свідомості і загострюють їх. Напевно, можна стверджувати: що більше зон непроговореності містить у собі культура, то складніше буде давати собі раду із ґендерно забарвленими травмами воєнного часу.

Я би сказала, що читати «Жінку в Берліні» важко, але я зараз не про емоції. Маю на увазі той факт, що арсенал смислів, необхідних для того, щоб її власне відчитати, а не просто читати, не є повністю напрацьованим. Можна ковзати поверхнею тексту, вловити й запам’ятати його стиль, але не зрозуміти сенсу тих чи тих сцен або описів. Не втримаюся від лише одного спойлера. Авторка розуміє, що єдиний спосіб уникнути групових або неперервних зґвалтувань — це знайти собі офіцера, на «власність» якого (тобто жінку) солдати не сміли би зазіхнути. І знаходить: спершу це лейтенант на ім’я Анатоль, а потім майор, із яким у неї трапляються й інтелектуальні розмови. Одного разу авторка навіть плаче в його обіймах від емоційного виснаження й суто людської — не обов’язково «жіночої» — самотності, поки майор її втішає. Я цілком можу уявити собі читача, який подумає, що між цими двома, жінкою і майором, все ж відбувся якийсь катарсис, якесь почуття.

Зрозуміти, що це не зовсім так, точніше, зовсім не так, можна, якщо паралельно вчитатися в описи подібних «стосунків», описаних мемуаристами-чоловіками із клану завойовників. Леонід Рабічєв розповідає про свою велику любов до німкені. Цю дівчину він зустрів у… імпровізованому борделі, куди його, доволі порядного молодого офіцера, який справді намагався завадити ганебній поведінці інших, привели підлеглі. Рабічєв ніби знехотя все ж кивнув на одну дівчину, навіть не роздивившись її, і пішов із нею в окрему кімнату. Побачивши, що офіцер шокований її вродою, дівчина попросила захистити її від решти солдат, і він наказав їм вийти. Після цього бранка змінилась до невпізнаваності, віддавшись офіцерові з жагою, пристрастю і, як він гадав, любов’ю. Рабічєв тут-таки зізнався дівчині в коханні, справді готовий (як йому здавалося) одружитися з нею, проте невчасно заснув; коли ж прокинувся, дівчини поруч уже не було.

Ця молода німкеня вдалась до такого самого кроку, як і авторка «Жінки в Берліні», знайшовши офіцера-покровителя й імітуючи інтерес. Може, це навіть не зовсім імітація (і це дає чудовий привід для віктимблеймінгу, тобто звинувачення жертви, такого поширеного у суспільстві). Адже коли задіяне тіло, людина не може бодай трохи не «включитися»?.. Хай там як, дисоціація тут не пройде. Рабічєв, як і всі інші «івани» певного рангу, не хочуть звичайного «м’яса». Вони свідомо чи несвідомо налаштовуються на те, що мовою секс-індустрії називається the girlfriend experience, тобто секс «із душею», а не механічне тертя. Я колись читала відгуки таких незадоволених клієнтів (їх називають «джонами» — чи не ті самі «івани»?) Мовляв, «кого це мені підсунули, вона ж у ліжку дерев’яна!»