Згодом комітет, який у Парижі дбав про інтереси царської Росії, пішов аж на те, що 1919 року підготував на мирну конференцію меморандум, де було сказано, що Росія ніколи не відмовиться від «права, яке лежить в основі політичних і державно-правових відносин між Росією та Фінляндією». Це «право» базувалося на тих самих військових аспектах, які потім, восени 1939 року, фігурували в претензіях радянської Росії. У заяві комітету було зазначено, що беззастережною умовою безпеки Петербурга є те, що Росія матиме укріплені морські бази на північному березі Фінської затоки і в Ганко. Крім того, комітет робив акцент на значенні для Росії Аландських островів як військової бази. Підставою для цієї вимоги, на думку представників росіян-емігрантів, була німецька «окупація» Фінляндії 1918 року. Через 20 років Сталін посилався на той самий аргумент. Ось які далекосяжні наслідки мало те, що самостійницький Сенат попросив 1918 року допомоги в Німеччини!

З Парижа я від’їздив із відчуттям, що мені вдалося донести до французьких політиків, що нашу справу не слід відкладати до мирної конференції, адже фінляндська держава виникла не внаслідок світової кризи. Фінляндія існувала вже понад сто років у статусі автономної держави з власною адміністрацією, яка ґрунтувалася на неперервній історичній традиції тривалістю шість століть.

Закінчивши всі перемовини у французькій столиці, я на початку грудня виїхав до Лондона. Покладаючись на обіцянку міністра закордонних справ Франції про демарш англійському урядові і про поновлення (на певних умовах) дружніх стосунків між нашими країнами, я з надією дивився в майбутнє.

Свої враження від перемовин у Парижі й Лондоні я виклав у телеграмі, посланій 8 грудня міністрові закордонних справ Енкелю, де згадав глибоку недовіру країн Антанти до Фінляндії і пожалкував, що на подальших перемовинах не матиму змоги говорити з потрібним авторитетом.

У Лондоні я знову почав спілкуватися з провідними британськими державними діячами й військовиками, зокрема з міністром закордонних справ Балфуром, помічником міністра лордом Гардінґом із Пенсгерста, військовим міністром лордом Мілнером і начальником Генштабу, генералом Генрі Вілсоном. У результаті цих розмов британський уряд схвалив таку програму:

Склад новосформованого уряду продемонструє щире прагнення до нового політичного курсу: більшість у ньому становитимуть ті, хто відмежовується від пронімецької орієнтації.

Новий уряд виступить із заявою, в якій твердо пообіцяє відмовитися від попереднього політичного курсу.

Німецьке військо в повному складі залишить Фінляндію, і з країни буде вислано всіх німецьких військових інструкторів.