У сільській місцевості для інтенсифікації оздоровлення населення теж треба було створити оздоровчі центри, при яких знайшлося б місце для бюро консультації і помешкань для персоналу. В період 1946–1950 років. приблизно 400 центрів змогли розпочати діяльність — насамперед завдяки отриманій зі Швеції допомозі.

Унаслідок обидвох наших нещодавніх воєн перед Маннергеймівською спілкою постало розв’язання нових і складних завдань, і щоб із ними впоратися, довелося в багато разів збільшити свій внесок у роботу. Зимова війна призвела до того, що в Фінляндії понад 20 000 людей позбулися захисту і потребували догляду, а Подальша війна збільшила їх кількість до 50 000. Перш за все постала потреба роздобути й розподілити субсидії вдовам і дітям загиблих на війнах, але на цій основі згодом розвинулася масштабна і розгалужена допомога, форми і результати якої, втім, немає змоги тут наводити, адже вони не належать до моїх мемуарів.

Від самого початку важливе місце в діяльності Маннергеймівської спілки посідав догляд за молоддю, ґрунтований на прагненні допомогти молодим людям почати життя і пробудити в них заповзятливість і віру в себе. Ця широка сфера діяльності охоплювала зокрема професійну орієнтацію й фахове навчання, підготовку керівників гуртків та інструкторів канікулярної діяльності (спорту, туризму і прогулянок на свіжому повітрі), а також протидію поганим звичкам і молодіжній злочинності. Особливо результативною була діяльність сільськогосподарських гуртків, запроваджена за ініціативою спілки на початку 1920-х років за американськими зразками. Завдяки державній підтримці цю працю було поширено на найдальші окраїни, і з економічного погляду вона теж стала корисною, давши впродовж двадцяти років 1260 мільйонів марок чистого прибутку. Кількість учасників гуртків щороку зростала в середньому на 100 000.

Загалом, напевно, можна без перебільшення сказати, що ця спілка, якій я дав не лише своє ім’я, а й активний інтерес та підтримку, зробила поважний внесок у відбудову, яка після виснажливої боротьби 1918 року була конче потрібною для об’єднання і зміцнення фінляндського народу перед майбутніми випробуваннями.

Крім Спілки захисту дітей імені генерала Маннергейма, у нашій країні здавна існувала власна представницька організація, Фінляндський Червоний Хрест, яка, зокрема, допомагала лікувати поранених у воєнний час. Мені довелося докластися й до її шляхетної діяльності.

Фінляндський Червоний Хрест брав початок із заснованого 1876 року об’єднання, яке мало назву Спілка догляду за хворими й пораненими солдатами (Föreningen för vård av sjuka och sårade krigare). Це об’єднання діяло лише в воєнний час, і полем його діяльності були бойовища в далеких країнах. Воно надавало допомогу на Кавказі під час російсько-турецької війни 1877 року, а двадцять років по тому послало маленький похідний шпиталь на грецько-турецьку війну. Під час війни між Росією та Японією фінський шпиталь був у Маньчжурії, а в дні Першої світової війни два споряджених у Фінляндії шпиталі працювали три роки в Росії. У міжвоєнний час робота цієї організації зупинилася, бо її статут не передбачав діяльності у мирний час. А коли Фінляндію визнали незалежною державою і міжнародна організація в Женеві дозволила нашому Червоному Хресту брати участь у загальносвітовій співпраці, відкрився шлях до нових і більших завдань.