— Віп-гостей, звісно, ведуть спецохоронці, — зізнається він. — Щоб нічого не сталося.

Отже, мене весь час супроводжували і ті, й ті; стає смішно. А Іґара?!

Знову телефоную. Не відповідає.

Аби ж нічого не сталося. Що з ним могло тут статися, поки ми помалу собі теревенимо в урядовому часі, пасталакаємо ні про що, так, суто з ностальгії, щоб підтримати розмову, задля розкоші, так би мовити, людського спілкування?!.

Зіпхнувши Женька на сліпу пляму, на периферію свідомості, набираю другий номер, що зберігається в пам’яті моєї мобілки: шукати недовго.

— Слухаю, — скрекоче на ультразвуку людина-комаха. Ще не занадто прискорився, дякувати Богові. Ще можна з ним розмовляти.

Випалюю верескливою скоромовкою:

— Де Іґар? Цієї миті? Морлі, ви ж його ведете? Що з ним?

І відразу згадую: він сам казав мені, що не ведуть. Звісно, Іґар же не віп-гість, як я, він просто хлопчисько, і виконавши свою роль приманки для мене, більше їм не цікавий. Але це могла бути брехня, спецслужби завжди брешуть, не могли вони його отак просто випустити з-під контролю…

Аластер Морлі невдоволено цвірінькає; мабуть, у синхронному режимі це були б резонні пояснення для старого панікера Ебенізера Суна, а можливо, і цінна вказівка взятися нарешті за домовлену зі мною справу. Та він занадто швидкий для мене, і я розумію лише одне: ні. Він справді нічого не знає про Іґара.

Лишається тільки Ежен. Він дивиться зацікавлено, Женько Крамер, який щонайменше переймається долею окремо взятої людської піщинки. Йому просто хотілось би знати, чому в мене такий дивний вираз обличчя. Та врешті-решт спроможний же він бодай на щось — у власній вотчині, у своєму персональному світі!..

— Накажи, щоб вони його знайшли. Твої спецохоронці.

Женько округлює очі:

— Кого?

— Мого правнука, Іґара Суна, — карбую, щоб його пройняло, юного диктатора, з яким нам іще належить обговорювати долю світу; але згодом, дуже згодом. — Він тут. Я маю знати, що з ним. Це важливо.

Дідька лисого він розуміє, тому я повторюю:

— Мій правнук. Іґар Сун.

Промовивши його ім’я, раптом усвідомлюю всю безпідставність і безглуздість власних страхів. Чому ти вирішив, що з ним мало щось статися? З хлопчиськом, який цієї миті переймається, тьху, своєю біологічною сутністю стадної худоби. Не сумнівайся, йому набагато краще за тебе, за тебе, котрий обдурив біологію, а тому назавжди самотній стариган Ебенізер Сун.

Женько дістає мобільник. Він у нього тонкий, сріблястий, красива цяцька несамовито давніх часів. Цікаво, адже щоб віддавати за її допомогою накази, слід синхронізуватися: отже, його безпосередні підлеглі теж мають доступ — іноді — до урядового часу?..