Віра рушила сміливіше; кіоск мав бути на розі, вона вигадала це собі так переконливо, ніби пригадала. Там, де вузька вуличка вливалася дугою в центральний проспект, єдину на все місто пряму і широку дорогу, вздовж якої росли великі дерева, мала би стояти хатинка, всі грані якої обкладено глянсовими обличчями політиків та зірок. Треба попросити сьогоднішню місцеву газету, як вона називається? — Скуркіс казав, а я забула, — байдуже, просто попросити сьогоднішню газету. Там, напевно, написано про фестиваль, цікаво буде прочитати. Могли написати про Берштейна, і про ту дівчинку-поетесу, Арну, і вже точно про Андрія Марковича…

Вулиця закінчилася, утворивши з проспектом гострий неправильний кут. Жодного кіоску тут не було.

Віра зупинилася. Повз неї летів проспектом суцільний горизонтальний вихор, скрекочучи на високій ноті; попереду спалахнуло у вологому повітрі червоне око, і вихор спинився, перетворившись на невиразні боки машин, що наповзали одна на одну. Дивно, адже ми гуляли тут пішки, з дівчатами, потім із Красоткіними та Скуркісом… і з Сергієм. І всі тоді гуляли, мабуть, цей проспект перекривають на час фестивалю чи у вихідні. Світлофор блимнув жовтим, і вулиця знову рушила, злившись у суцільний потік; здається, в Японії є швидкісний потяг, що його майже не видно в русі. Сергій був у Японії, а я не була і вже ніколи не побуваю… Минулий час, майбутній час. Час.

Щось тицьнулося їй до рук, і пискнув чийсь — дитячий чи просто прискорений? — голос, і Віра встигла роздивитися худорляву постать, яка вмить опинилася ген далеко, так, це дитина, не дорослий; і подивилася, що ж це їй таке дали.

Газету. Мабуть, безкоштовну, забиту міською рекламою. І все одно — диво, справжнісіньке диво.

Перше, що вона прочитала, був колонтитул з числом угорі шпальти. Газета була стара, за суботу. Диво виявилося трохи недотягнуте, недовершене, як це зазвичай і буває з дивами, зводячи їх до розряду банальних випадковостей і збігів.

Віра розгорнула газету і побачила його обличчя.

Сергій.

«Сергій Полтороцький: ідучи — іди».

…Вона читала. Інтерв’ю було розлоге, запитання безсистемно сахалися від політики до кіно і назад, раз по раз звертаючи до особистого життя, яке, звісно ж, цікавило журналістку найдужче; і тебе теж, не варто лукавити, інакше б ти давно викинула цей аркуш, а не читала так жадібно.

Він роздав за своє життя сто тисяч таких ось інтерв’ю дівчиськам із провінційних газет, він мав хист чарівливо і спритно уникати відповіді, дурити, морочити голову, бавлячись у відвертість. Він мав напохваті сто тисяч уїжджених історій: про сільську школу і юначу любов, про вступ до театрального і початок зйомок у кіно, про фестивальну поїздку до Японії — «з готелю не виходити, саке не куштувати, до японок не всміхатися!»… І про першу дружину: Галина Титаренко, точно, а я все не могла пригадати прізвища і соромилась у нього запитати… «По всій країні тітки зі шкіри пнулися, щоб бути схожими на мою Гальку, а чоловіки — всі без винятку! — її хотіли… француз, о-ля-ля… виноградники, замки на Луарі, тьху…»