Дивлячись на мене, уточнює:

— У вас із ним однакове прізвище?

— Зазвичай я кажу, що нічого не боюся; це не бравада і не страх відкрити слабке місце, це правда. Я сам — нічогісінько. Я боюся лише за дітей. (із останнього інтерв'ю Андрія Марковича)

— Зазвичай я кажу, що нічого не боюся; це не бравада і не страх відкрити слабке місце, це правда. Я сам — нічогісінько. Я боюся лише за дітей.

Коли вона зачиняла двері, фігурна картонка «Не турбувати» колихнулася, немов годинниковий маятник, і ще раз, і трошечки іще, поступово згасаючи, в’язнучи в застиглому часі. Та Віра все-таки торкнулася до картонки пальцем, зупиняючи щонайменший натяк на рух, на шурхіт, на все, здатне видати, що вона пішла. Ніби це втеча. Так, начебто я переховувалася від когось чи не сплатила рахунка.

Я й справді не розрахувалася. Та Сергій, мабуть, заплатив.

Коридор був напівтемний і несподівано довгий, на кілька дверей, а їй здавалося, що весь готель — маленький, компактний зсередини, мов японська скринька. Протилежна стіна була обклеєна шпалерами з ієрогліфами та журавлями-танцівниками, що одному з них обрізали голову і крило, перериваючись на двері. Над одвірком світилася маленька лампочка.

Віра ступила крок — і відсахнулася від прошаруділої повз неї тіні, на крок відступила, відчувши відведеним ліктем гладенькі двері; тихше, не треба різких рухів, кроків, стукоту. Ясна річ, не було жодної тіні, так собі, мій власний заблудлий страх. Це завжди дуже страшно: вийти з нерухомої вічності назовні, за двері.

Перша сходинка стиха рипнула під ногою. Друга м’яко напружилася під килимовим покриттям. На третю чомусь страшно було перенести всю свою вагу, тому Віра мацала її носком ноги, ніби поверхню холодної води, в яку навіщось потрібно ступити.

Треба. Необхідно. Гранична умова тривання життя.

Сергій усе-таки покликав її за собою. Зрозумівши, що не зможе повернутися в зупинений час їхнього щастя, знайшов єдину раду: вона мусить його наздогнати. Вдавшись до нелюдського зусилля — зрушити з мертвої точки, розгойдати, немов маятник мертвого годинника, примусити його знову вицокувати секунди. Запустити нехай не вічний, та все ж двигун звичайного людського життя, зчепленого з часом.

І тоді, можливо, ми ще зустрінемося.

Віра збігла рештою шістьома сходинками, наче й справді пірнула в пекучо-холодну воду, — таке було сталося на морі: прийшла течія, вода за одну ніч схолола майже на десять градусів, усі в санаторії про це знали і ніхто не ліз купатися, і мама заборонила їй теж, та вона не повірила такій приголомшливій несправедливості — і перехопило дихання, прохромило крижаним і гострим, і залишалося тільки тріпотіти, гамселити по воді руками і ногами, відчайдушно намагаючись виплисти. Зачепила плечем одвірок, зашпортавшись поглядом об теж скаліченого, одноногого і однокрилого журавля. Вирвалася в хол і зупинилася, хапаючи ротом повітря.