Звісно, він брехав. Майже про все, домішуючи до розлогих побрехеньок, немов прянощі, дещицю правдивих фактів. На газетній шпальті це тим більше впадало в око — а журналісточка все брала за чисту монету і старанно розшифровувала потім із диктофона, пишаючись розмовою з самим Сергієм Полтороцьким. Безперечно, він будь-кого здатен переконати і зачарувати, і примусити повірити у що завгодно…

А ще на одному розвороті були світлини. Поганої газетної якості, мозаїка з барвистих крапочок, якщо піднести ближче до очей, але на відстані — впізнаваних, живих. Сергій у костюмі з депутатським значком щось каже у мікрофон. Сергій на сцені, у пелехатій хламиді, з рукою, вивернутою у трагічному театральному жесті. Геть молодий Сергій, усміхнений і вусатий, у вишиванці. Стара, чорно-біла, родинна: Сергій та його Галя з начесаною копицею, і посередині білява дитина, хтозна, хлопчик чи дівчинка, янголя з прозорими очима. І поруч кольорова, яскрава, велелюдна: Сергій, його дорослі діти, у дочки (чи невістки?) немовля-онук на руках, і нові, дрібні дітлахи, і теперішня дружина… Зовсім молода, ну, можливо, років сорок, вона ж акторка, стежить за собою. Красуня, це фахове. Перестань, от тільки не треба заздрості, вульгарної, ганебної…

«Ясно, що вона знала, за кого виходила заміж. Я легко захоплююся, легко втрачаю голову! — але я дотримуюся чіткого правила: нікого не мучити, не занапащати, не тягнути часу. Ідучи — іди. І я завжди повертаюся додому».

Чи думав він про мене, коли казав таке, псевдощиросердо мелючи все це провінційній дурепі на її допитливий диктофон? Звісно, ні: газета вийшла в суботу, інтерв’ю записувалося, припустімо, в п’ятницю, ми ще не були знайомі… просто він знав. Він від початку, завчасно, задовго до нашої зустрічі, знав, що так буде. Бо це для нього аж ніяк не вперше.

Тепер ось я теж знаю. І змушена буду якось із цим жити.

Віра так і стояла на розі з газетою в руках, і її час стояв на місці разом з нею — у глухому, безнадійному ступорі, і вже не було підстав і стимулу зрушити його з місця. Я можу простояти так усе життя, завдовжки з вічність; а що тепер її стримає — бажання померти?.. але я не маю навіть цього, нічого в мене не залишилося, крім жовтого аркуша газети. Банальніше не придумаєш — щоб наповнити вічне життя. Кинути під ноги: бодай на це я ще маю достатньо сили і часу.

Відсирілі аркуші опали на бруківку, обліпивши квадратне каміння Сергієвим лицем… його руками, що обіймають іншу жінку… хоча ні, просто поганої якості папером, сміттям під ногами. І справді полегшало. Аж так, що Віра навіть змогла нахилитися, підняти газету і, зіжмакавши, жбурнути до найближчої урни. За два кроки; і цих два кроки їй вдалося подужати.