— Звичайно, — відповів я.
— Так ви що-небудь помітили?
— Ні. Принаймні наразі. Якби виросли крильця за спиною — мимоволі помітив би.
— Можливо, — погодилася вона. — І все-таки, Окада-сан, будьте обережними. Знати свій стан не так-то просто. Скажімо, людина не може безпосередньо бачити свого обличчя. Доводиться покладатись на відображення в дзеркалі.
— Буду обережним.
— До речі, ще одне, останнє, запитання, Окада-сан. Я недавно втратила зв’язок з Критою. Так само, як з вами. Можливо, це випадковий збіг, але загалом дивний. Тож я подумала: ви часом не знаєте про неї що-небудь?
— Про Криту Кано? — здивувався я.
— Так, — сказала вона. — Може, здогадуєтеся, де вона?
Я сказав, що не маю уявлення. Не знаю, на якій підставі, але мені здалося, що на якийсь час краще приховати від Мальти Кано, що я недавно розмовляв з Критою і вона відразу після того кудись зникла.
— Крита хвилювалася, що не може додзвонитися до вас, а тому пішла до вас учора ввечері, щоб з’ясувати, у чому справа. Уже стільки часу минуло, а її все немає. У мене якесь погане передчуття: а що, як з нею щось сталося?
— Розумію. Якщо вона з’явиться, я відразу попрошу її вам подзвонити.
Після короткої мовчанки Мальта Кано вела далі:
— Чесно кажучи, я переживаю за Криту. Як ви знаєте, наша з нею робота — не зовсім звична. Однак сестра ще не так добре обізнана в цій сфері, як я. Не хочу сказати, що вона не має до цього дару. Вона його має. Однак вона до нього ще як слід не звикла.
— Розумію.
Мальта Кано знову замовкла. Цього разу надовше. Здавалось, вона розгубилася.
— Алло! Ви чуєте? — спитав я.
— Так, Окада-сан, — відгукнулася Мальта Кано.
— Як побачу Криту-сан, обов’язково передам, щоб зв’язалася з вами, — повторив я.
— Дякую, — сказала Мальта Кано й, попросивши вибачення за пізній дзвінок, поклала слухавку. Зробивши те саме, я знову поглянув на своє відображення у віконній шибці. І раптом подумав: можливо, я говорив з нею востаннє і вона назавжди зникне з мого життя. Чого це я так подумав? Адже для цього не було жодних підстав. Я просто