— Хтось мені одного разу сказав, що в цьому місці якусь течію перегороджено. Вам це ні про що не говорить?

— Течію перегороджено? — перепитав дядько.

— Я й сам не доберу, що це означає. Просто мені так сказав той чоловік.

Дядько на мить задумався.

— Ні, ніщо не спадає на думку Але, здається, перегородити з обох боків нашу доріжку — не дуже вдала ідея. Бо, якщо подумати, дивно, коли дорога не має ні початку, ні кінця. І в дороги, і в ріки головний принцип — протікати. Якщо перегородити таку течію — усе зупиниться.

— Справді, — сказав я. — Тоді я хотів би спитати про ще одну річ. Ви коли-небудь чули, як співає заводний птах?

— Заводний птах? — спитав дядько. — А що це таке?

Я коротко розповів йому про заводного птаха. Про те, як він сідав на дерево в саду і щодня кричав таким голосом, ніби накручував пружину.

— Не знаю. Ніколи не бачив і не чув. Я взагалі люблю птахів і з насолодою їх слухаю, як вони співають, але про такого птаха чую вперше. Він має якийсь стосунок до дому?

— Та ні, не має. Просто мені цікаво, знаєте ви про нього чи ні.

— Знаєш, що я тобі пораджу? Якщо хочеш більше дізнатися про людей, що жили в домі після мене, зайди в ріелторську контору «Сетаґая-дайіті», поряд зі станцією. Там, пославшись на мою рекомендацію, поговори зі старим Ітікавою. Він кілька років опікувався нашим домом. Живе там здавна і, можливо, розповість тобі чимало цікавого. Це я від нього дізнався про Міякаву. Старий любить побалакати, тож піди до нього.

— Дякую. Піду, — сказав я.

— До речі, як у тебе з пошуком роботи? — спитав дядько.

— Ще не знайшов. Правду кажучи, я не дуже її шукаю. Куміко працює, я пораюся дома. Якось зводимо кінці з кінцями.

Дядько начебто над чимось задумався, а потім сказав:

— Матимеш проблеми — дай знати. Може, чимось зараджу.

— Дякую. Коли що, прийду за порадою, — відповів я. І на цьому розмова скінчилася.

Я збирався подзвонити в ту дядькову ріелторську фірму, розпитати про дім і людей, які тут до мене проживали, але врешті-решт відмовився від такого наміру, бо вважав його безглуздим.

І пополудні дощ і далі безшумно мжичив. Усе навколо стало мокрим — дахи будинків, дерева в саду, земля. На обід я з’їв суп із банки разом з тостом. І до самого вечора пролежав на дивані. Хотів піти за покупками, але згадав про пляму — і полінився вийти з дому. Пожалів, що поголився. У холодильнику ще залишилося трохи овочів, а на полиці — кілька банок консервів. Був ще рис і яйця. Небагато, але прожити днів два-три можна.

На дивані я майже ні про що не думав, а читав, слухав касети з класикою, байдуже поглядав на дощ, що сипався на сад. Здатність мислення опустилася до найнижчого рівня — видно, я перенапружив мозок, коли так довго просидів на дні темного колодязя. Як тільки я намагався про щось думати, голову схоплював тупий біль, ніби її стискали м’якими лещатами. А при спробі що-небудь пригадати всі м’язи і нерви скрипіли. Здавалось, я став Залізним Дроворубом із «Чарівника країни Оз», заржавілим від нестачі мастила.