— Ви хочете сказати, що мені варто ще залишитися тут?

— Та ні, я не сказав, що ти повинен їхати або залишитися. Якщо хочеш їхати в Грецію — їдь. Хочеш залишитися тут — залишайся. Тобі вирішувати, що робити. Тільки от що я тобі скажу. Я довго думав, що ти правильно вчинив, коли одружився з Куміко. Вважав, що й їй це на користь. Та ніяк не можу збагнути однієї речі: чому раптом у вас усе пішло шкереберть? А ти розумієш?

— Ні.

— А якщо так, то поки все не з’ясується, тобі краще навчитись дивитися на світ своїми очима. Не бійся витратити на це час. Коли не жалієш на щось часу — це в певному розумінні витончена помста.

— Помста? — трохи здивувався я. — Яку помсту ви маєте на увазі? Кому?

— Невдовзі зрозумієш, — промовив дядько з усміхом.

Ми просиділи вдвох на веранді за пляшкою десь з годину. Потім дядько встав і, сказавши, що засидівся, пішов. Залишившись наодинці, я прихилився до стовпа й, неуважно поглядаючи на сад і місяць, ще довго вдихав атмосферу реальності, яку приніс дядько. Завдяки цьому я вперше за багато днів зміг полегшено зітхнути.

Однак через кілька годин така атмосфера почала розсіюватись, і все навколо мене огорнув легкий серпанок смутку. Врешті-решт я залишився в цьому світі, а дядько — в тому.

Дядько сказав, що передусім треба думати про найпростіші речі, але ж я не міг відрізнити просту річ від складної. А тому наступного ранку, коли минула година пік, я вийшов з дому й на електричці вирушив до Сіндзюку. Вирішив і справді там стати й пильно розглядати людські обличчя. Яка з того користь — я не знав. Але подумав, що краще щось робити, ніж нічого. Якщо до одуріння розглядати людські обличчя — це одна з простих речей, то варто спробувати. Принаймні шкоди від цього не буде. Якщо ж усе піде на лад, то, можливо, щось мені підкаже, що таке «проста річ».

Першого дня я дві години сидів на бордюрі квіткової клумби перед станцією Сіндзюку й придивлявся до облич людей, що проходили мимо. Однак перехожих було так багато і йшли вони так швидко, що мені не вдавалося розгледіти кого-небудь як слід. Крім того, поки я там сидів, підійшов якийсь бродяга й причепився з розмовами. Кілька разів проходив мимо поліцай, пильно приглядаючись до мене. Через це я покинув пристанційну площу й вирішив пошукати зручнішого місця для спокійного спостереження за перехожими.

Пройшовши тунелем під залізничною колією до західного виходу станції, я трохи поблукав і помітив невелику площу перед висотною будівлею. Там виявилася пристойна лавка, з якої я міг досхочу надивитися на людей, що проходили повз мене. Перехожих тут було набагато менше, ніж перед станцією, і не траплялися волоцюги з пляшечкою віскі, що стирчала з кишені. Я просидів там цілий день, пообідав пампушками в кав’ярні «Данкін Донатс» і повернувся додому ще перед тим, як почався вечірній наплив пасажирів.