— Я вбила його. Звісно, я не мала такого наміру. Просто хотіла дійти до крайньої межі. Ми й до того часто так робили. Наче гралися. Їхали на мотоциклі, і я ззаду затуляла йому очі або лоскотала боки… І нічого не ставалося. Та от того разу випадково…

Мей підвела на мене очі.

— Ні, Заводний Птаху, я не почуваюся збезчещеною. Я тільки хотіла наблизитися до того драглистого клубка, що сидить у мені. Витягти його назовні й розчавити. А для цього треба дійти до крайньої межі. Інакше нічого не вийде. Потрібна смачна приманка. — Вона повільно захитала головою. — Я не думаю, що мене збезчестили. Але також не врятували. Тепер ніхто мені не зарадить. Світ видається мені зовсім порожнім. А все навколо — фальшивим. Справжнє — тільки драглистий клубок, що в мені засів.

Мей довго сиділа, дихаючи неглибоко й рівномірно. Навколо не було чути нічого — ні птахів, ні цикад. У дворі панувала мертва тиша. Так, наче світ і справді вимер.

Раптом, ніби щось згадавши, Мей обернулася до мене. На її обличчі не лишилося жодного виразу, ніби його щось злизало.

— А ви спали з тією Критою?

Я кивнув.

— Як поїдете на Крит, то напишете мені листа? — запитала вона.

— Обов’язково напишу. Якщо поїду. Та я цього остаточно ще не вирішив.

— Але збираєтеся?

— Мабуть, таки поїду.

— Підійдіть сюди, — сказала Мей, підвівшись на шезлонгу.

Я послухався і сів поряд.

— Покажіть мені своє обличчя.

Якийсь час вона уважно розглядала мене спереду. Потім поклала одну руку на моє коліно, а долонею іншої торкнулася родимки на щоці.

— Як мені вас жаль, Заводний Птаху, — промовила вона майже пошепки. — На вас стільки навалилося! Неждано-негадано, без жодного вибору. Раптово, як дощ, що падає у полі… А тепер заплющіть очі. Міцно-міцно, ніби їх намазали клеєм.

Я міцно зажмурився.

Мей Касахара торкнулася губами моєї родимки. Тонкими й маленькими губами, наче штучно зробленими. Потім кілька разів провела по плямі язиком. Її рука, як і раніше, лежала на моєму коліні. Відчуття від її вологого теплого дотику прийшло до мене з далеких місць, що лежать за найдальшими на світі полями. Вона взяла мене за руку й приклала її до шраму біля ока завдовжки сантиметр. Я легенько погладив його, і стан її душі, що ледь-ледь затремтіла, передався мені через кінчики пальців, ніби чогось просячи. Напевне, хтось мав би міцно обійняти цю дівчину. Тільки не я, а хтось інший. Той, хто міг би їй щось дати.

— Заводний Птаху, напишіть мені листа, якщо поїдете на Крит. Я люблю довгі-предовгі листи. Тільки от ніхто мені їх не пише.

— Обов’язково напишу, — сказав я.