Парубок ішов і далі в такому ж темпі. Перетнув колію лінії Одакю, пройшов торговою вулицею, повз сінтоїстський храм і через кілька заплутаних провулків. Аби не потрапити йому на очі, я намагався зберігати достатню відстань до нього. А він навіть не підозрював, що я стежу за ним. Бо ні разу не оглянувся. Я подумав, що цей парубок, безперечно, чимось відрізняється від звичайних людей. Він не лише не озирався, але навіть не поглядав по боках. Про що він так зосереджено думав? А може, навпаки — ні про що не думав?

Згодом парубок звернув з людних вулиць у тихий квартал двоповерхових дерев’яних осель. Вулички вже були вузькі, звивисті, обабіч, впритул одне до одного, забудовані справді старими будівлями. Я здивувався — навколо ні душі. Більша половина навколишніх будинків стояла порожньою. На їхніх дверях, забитих дошками, висіли таблички: «Під забудову». Подекуди, ніби вирвані зуби, проглядали пустирі, зарослі бур’яном й обгороджені дротяною сіткою. Можливо, планується найближчим часом увесь цей квартал знести й натомість побудувати нові хмарочоси. Перед одним будинком, де ще мешкали люди, стояли горщики з повійкою та іншим зіллям. Валявся триколісний велосипед, а у вікні другого поверху сушився дитячий купальник. Кілька кішок, лежачи на підвіконні й на порозі, ліниво позирали на мене. Хоча вже вечоріло, надворі було світло, але вулиця вже спорожніла. Я ніяк не розумів, де опинився. Не уявляв собі, де північ, а де південь. Здогадувався, що перебуваю у трикутнику, який з’єднує три станції — Йойоґі, Сетаґая і Харадзюку. Але не був у цьому впевнений.

Так чи інакше, а виявилося, що в самому центрі міста є таке запущене місце. Здавна в цьому районі вулички були настільки вузенькими, що люди й автомашини не могли розминутися, і, мабуть, тому сюди тривалий час не доходили руки будівельних компаній. Ступивши сюди ногами, я мав таке відчуття, ніби час повернувся назад років на двадцять-тридцять. І відразу мені здалося, ніби набридливий автомобільний гуркіт щойно кудись зник. Парубок з футляром гітари, пробившись крізь плетиво вуличок, зупинився перед дерев’яним багатоквартирним будинком. Відчинив вхідні двері й, зайшовши всередину, зачинив їх за собою. Двері начебто залишилися незамкненими.

Трохи постоявши, я подивився на годинник. Його стрілки показували 18:20. Зіпершись на огорожу з дротяної сітки навколо пустиря навпроти, я взявся оглядати будинок. Звичайний двоповерховий, яких чимало. Про це свідчив вхід і розташування кімнат. У студентські роки я також якийсь час проживав у подібному. Окрема кімната в ньому з коробкою для взуття в передній, спільний туалет і маленька кухня — типове житло для студентів або службовців-одинаків. Та відчувалося, що тут ніхто не мешкає. З нього не долітали жодні звуки, не було видно жодних рухів. Табличка з прізвищами мешканців на дверях, оздоблених пластиком, видно, давно відірвалася, а на її місці залишилася продовгувата біла смуга. Хоча надворі все ще панувала післяобідня спека, усі вікна було щільно зачинено й зсередини зашторено.