Цибань стояв під сосною і пильно дивився вгору. Невдовзі коротун зник з поля зору. Тільки було чути, як шарудить соснова глиця. А це означало, що він, напевне, не перестає дертися нагору. Нема сумніву, що заводний птах почує його й полетить. Хоч би як спритно коротун лазив по деревах, так просто птаха не спіймає. Можливо, хоч удасться побачити того птаха, коли він спурхне із сосни. Затамувавши подих, підліток чекав, коли птах залопотить крилами. Та хоч скільки чекав, не почув ні лопотіння його крил, ні крику.

Потім надовго запала тиша, не було помітно жодного руху. Усе навколо купалося в нереальному сріблястому місячному сяйві, і сад видався дном моря, яке щойно зовсім висохло. Немов зачарований, підліток не ворушився і не відривав погляду від сосни й цибаня під нею. Від його дихання запітніла шибка. Напевне, надворі холодно. Цибань, руки в боки, пильно вдивлявся вгору. Не ворушився, ніби замерз. Мабуть, переживав, чи коротун свого досягне й спуститься вниз. Адже було чого переживати — спускатися з високого дерева важче, ніж дряпатися догори. Та зненацька цибань наче вирішив усе кинути — й кудись зник.

Підлітку здалося, ніби всі його покинули. Коротун виліз на сосну й пропав. Цибань кудись пішов. Заводний птах мовчить. Може, треба розбудити батька? Та він нізащо не повірить. А скаже: «Знову тобі щось приснилося». Підліток справді часто бачив сни й часто плутав їх з реальністю. Та цього разу, що не кажіть, усе було насправді — і заводний птах, і двоє чоловіків у чорному. Просто, ні сіло ні впало, вони кудись зникли. Можливо, батько зрозуміє, якщо йому пояснити як слід.

Та раптом підліток подумав: «А той коротун чимось схожий на батька. Може, трохи нижчий, але фігурою, рухами — викапаний батько. Е ні, батько не зміг би так спритно вилізти на дерево. Він не такий моторний і сильний». Що довше підліток думав про це, то дедалі більше нічого не розумів.

Незабаром цибань знову повернувся під сосну. Цього разу приніс у руках лопату й великий полотняний мішок. Тихенько поклав мішок на землю і взявся копати яму під самим деревом. Лопата вгрузала в землю і поширювала навколо уривчастий, сухий звук: гах, гах, гах… «От тепер усі, напевне, прокинуться», — подумав підліток. Бо таким чітким і гучним був той звук.

Однак ніхто не прокинувся. Цибань, ні на що не звертаючи уваги, мовчки, без жодної зупинки, й далі копав яму. Був худим, але сильнішим, ніж зовні здавалося. Це стало зрозумілим з того, як орудував лопатою. Працював розмірено, без зайвих рухів. Коли закінчив копати до потрібної глибини, приставив лопату до сосни і, стоячи на краю ями, оглядав її. Угору ні разу не глянув — невже забув про коротуна, який піднявся на дерево? Зараз в його голові була тільки яма. Підліткові це не сподобалося. «На його місці я потурбувався б про товариша».