А ще проблема бейсбольних бит. Цинамон знав, що на дні колодязя я зберігаю биту. Виходить, що бита, як і заводний птах, так би мовити, угніздилася в його історію. Нехай так, та однаково з битами не все так просто. Парубок з футляром гітари, що накинувся на мене з битою в покинутому домі… У барі, в Саппоро, він обпалював собі свічкою долоні, потім побив мене битою і нею ж дістав від мене здачі. І позбувся її.

І чому в мене на обличчі відбилася така ж пляма, як у Цинамонового діда? Невже я знову, так би мовити, угніздився в їхню історію? Може, насправді у ветеринара ніякої плями не було. Однак яку потребу мала Мускат, щоб розповідати вигадки про свого батька? Адже вона помітила мене в Сіндзюку завдяки цій плямі — такій же, як у її батька. Усе переплуталося, як у стереоскопічній головоломці, де правда не обов’язково факт, а факт не завжди правда.

Я встав з дивана і ще раз зайшов у кімнату Цинамона. Сів перед екраном комп’ютера, обіпершись ліктями на стіл. Можливо, Цинамон був поряд. Його слова, ніким не почуті, перетворювалися на історії, жили, дихали. Вони могли думати, прагнути, рости, випромінювати тепло. А от екран, мертвий, як Місяць, зберігав мовчанку, ховаючи їх у своєму лабіринті. Ні квадратний скляний екран, ні Цинамон, що, напевне, за ним ховався, більше нічого не збиралися мені казати.

30 Ні, такому дому не можна довіряти (З погляду Мей Касахари. Частина 6)

30

Ні, такому дому не можна довіряти

(З погляду Мей Касахари. Частина 6)

«Як поживаєте? В останньому листі я написала, що загалом сказала вам усе, що хотіла. Досить, щоб написати: „Кінець“. Пам’ятаєте? Та невдовзі я подумала, й мені здалося, що треба ще щось додати. А тому я встала, заворушившись, як тарган, і сіла за стіл листа писати.

Останнім часом я чомусь усе частіше думаю про Міявакі. Про ту нещасну родину, що колись мешкала в домі, тепер порожньому, і ніби змовившись, учинила самогубство, коли їй стали допікати кредитори. Десь писали, що живою залишилася тільки старша дочка, але й вона пропала безвісти… Вони стоять мені перед очима завжди — за роботою, в їдальні, коли музику в кімнаті слухаю або книжку читаю. Не скажу, що їхні образи мене переслідують, але як тільки в голові знаходиться вільне місце (узагалі-то його там повно), то відразу туди думки пролізають, як дим крізь віконну щілину. Так триває вже тиждень-два.

Від народження я жила в нашому домі й по той бік доріжки постійно бачила сусідське обійстя. Бо вікно в моїй кімнаті виходило прямо на їхній дім. Коли я пішла до школи, батьки виділили мені окрему кімнату, а Міявакі до того часу вже новий будинок збудували на своїй ділянці. Щоразу хтось з них потрапляв мені на очі. Погідного дня в їхньому дворі завжди сушилася білизна. Двоє дівчаток завжди кричали — велику чорну вівчарку кликали (правда, ніяк не можу згадати її клички). Коли надходив вечір, у домі запалювали приємне, тепле світло, а трохи пізніше воно, одне за одним, гасло. Старша дочка вчилася грати на піаніно, молодша — на скрипці (перша була старшою від мене, друга — молодшою). На дні народження, на Різдво приходили юрбою друзі, веселилися. Хто бачив тільки їхній порожній дім, не зможе уявити собі, як було тоді.