У вихідні дні господар часто доглядав дерева в саду. Схоже, так любив чистити ринви, вигулювати собаку, натирати до блиску автомобіль, що не жалів на це часу. Ніколи не збагну, чому людям подобається така морока. А втім, це їхня справа, зрештою, добре, коли у домі є така людина. А ще всі вони любили на лижах кататися. Щозими прив’язували лижі зверху на великому автомобілі та їхали кудись з радістю (а от я лиж не люблю, але це не має значення).

Словом, здавалося, що це звичайна щаслива родина. І не просто здавалося — такою насправді вона й була. Ніщо в ній не змушувало вас насуплювати брови, осудливо хитати головою і казати: „Ой, що ж це таке?“

Позаочі сусіди шептали, що нізащо навіть дарма не хотіли б жити на такому злощасному місці. А Міявакі жили тихо-мирно, як на картині в рамочці, без жодної пилинки. Щасливо, як у казці. Принаймні порівняно з нами вдесятеро щасливіше. І дочки їхні справляли на мене приємне враження, коли ми іноді зустрічалися. Я часто думала: „От було б добре, якби я мала таких сестер!“ В усякому разі, у цьому домі, здавалось, завжди всі сміються, навіть собака.

Я не могла собі й уявити, що зненацька всьому настане кінець. Але так сталося — одного дня вся родина (разом з німецькою вівчаркою) зникла, наче її вітром здуло. Залишився тільки дім. Якийсь час — десь тиждень — ніхто із сусідів не помічав зникнення Міявакі. Я звернула увагу, що вечорами в домі світла не запалюють, але подумала, що, напевне, як було раніше, кудись поїхали всією родиною. Потім мати від когось почула, що вони „втекли під покровом ночі“. Пригадую, я питала, що означає „втекли під покровом ночі“. Тепер сказали б — „пропали безвісти“.

Незалежно від того, Міявакі „втекли під покровом ночі“ чи „пропали безвісти“, та як тільки їх не стало, їхній дім почав справляти навдивовижу інше враження. Раніше я не бачила покинутих домів і не уявляла собі, який вони мають вигляд. Я думала, що вони жалюгідні, нещасні, схожі на бездомного пса або порожню шкаралупу цикади. Однак дім Міявакі зовсім не здавався жалюгідним. Як тільки господарі виїхали, він набрав байдужого вигляду — мовляв, ніяких Міявакі не знаю. Принаймні так мені видалося. Він скидався на невдячного дурного пса, от і все. У всякому разі, без господарів він перетворився на „порожній дім сам по собі“, якому нема діла до щастя Міявакі. І це мене розсердило. Бачте, коли Міявакі в ньому мешкали, усім було добре — і дому, і його мешканцям. Його тоді старанно щодня прибирали. Та й узагалі його не було б на світі, якби Міявакі не побудували. Правда? Ні, такому дому не можна довіряти.