Як самі знаєте, більше в ньому ніхто не мешкав, він стояв, закаляний птахами. Кілька років я спостерігала з вікна цю картину. Сиділа за столом, робила уроки або вдавала, що роблю, і раз по раз поглядала на нього. За ясної погоди, в дощ або сніг, у сезон тайфунів — дім завжди був там, за вікном, досить було підвести очі — і він переді мною. І як це не дивно, я не могла відірвати від нього очей. Обіпершись ліктями на стіл, я могла півгодини дивитися на нього. Ще недавно там лунав голосний сміх, розвівалася на вітрі випрана білизна, немов на рекламі прального порошку в телевізорі. (Не скажу, що господиня дому була несповна розуму, але схибнулася на пранні — нормальні люди стільки не перуть.) І от несподівано все кудись поділося, сад заріс бур’янами, а про щасливі дні родини Міявакі ніхто й не згадує. Справді дивно!

Хочу, щоб ви знали: я особливо не дружила з родиною Міявакі. Правду кажучи, майже ні з ким з них не розмовляла. Тільки віталася, коли зустрічала на вулиці. Але я стільки на них надивилася з вікна, що їхнє щасливе життя немов стало частиною мого. Так у кутку родинної фотографії обов’язково хтось чужий приліпиться. Відчуття було таке, ніби разом з Міявакі частина мого „я“ „втекла під покровом ночі“. Досить дивне відчуття — втекти з людьми, яких майже не знаєш!

Загалом, дивина та й годі. Але це ще не все. Зараз я вам скажу ще не таке!

Правду кажучи, останнім часом мені інколи здається, ніби я стала Куміко. Що я — ваша дружина, Заводний Птаху, що невідомо чому втекла від вас і ховаюся в горах, на фабриці перук. Живу під чужим іменем, називаюся Мей Касахара і вдаю, що не Куміко. А ви сидите на своїй похмурій веранді й чекаєте на мене… От що мені привиджується.

Послухайте, Заводний Птаху! На вас ніколи не находила подібна маячня? А от на мене, не хвалюсь, часто находить. Коли мені особливо погано, я цілий день сиджу на роботі в її полоні. Добре, що робота нескладна, тому на неї не впливає, але іноді я помічаю, що люди на мене косо поглядають. А може, я щось уголос кажу. Причепилася, та я не можу її спекатись, як місячного. Її не зустрінеш на порозі і не скажеш: „Вибачте, я сьогодні зайнята. Загляньте іншим разом“. В усякому разі, гадаю, ви не ображаєтеся, що я вдаю із себе Куміко. Я ж роблю це ненавмисно.

Ох, дрімота вже напала. Зараз посплю години три-чотири, потім устану і піду на роботу. Робитиму перуки разом з іншими дівчатами під невинну музику. Про мене не турбуйтеся. У мене все гаразд. Навіть коли маячня находить. Чого й вам, Заводний Птаху, бажаю. Щоб Куміко повернулася й ви зажили спокійно й щасливо, як колись.