– Сім п’ятнадцять. Акер-Брюгге, номер 86. Там побачимось.

Симон опустив бокове вікно і, пожбуривши якнайдалі свій мобільний, простежив, як телефон зник за сусідським парканом. Віддаля він почув сирени пожежних машин.

Потім він увімкнув передачу і запустив мотор.

Він поїхав на захід. У районі Сместад він повернув на Холменколласен. Піднявся серпантином до оглядового майданчика, де він завжди віднаходив відчуття перспективи.

Розбиту «хонду» звідси вже забрали – криміналісти закінчили свою роботу.

Зрештою, це місце вже не було місцем злочину.

Не вбивства принаймні.

Симон поставив машину так, щоб мати змогу помилуватись на фіорд і на захід сонця.

Коли почало сутеніти, Осло дедалі більше робився схожим на згасаюче багаття, в якому жевріли червоні й жовті жарини. Симон підняв комір плаща і відкинув сидіння. Треба було хоча б трохи поспати. Завтра передбачався великий день.

Найбільший за всі часи.

Якщо доля буде на їхньому боці.

– Приміряй оцей, – сказала Марта, вручаючи молодому чоловікові куртку.

Він був відносно новим мешканцем Центру – досі вона його бачила тут лише раз. Років двадцять на вигляд; але йому пощастить, якщо доживе до двадцяти п’яти. Така принаймні загальна думка в адміністрації Центру Іла.

– Чудово! Як на тебе шитий! – усміхнулась вона. – Спробуй, чи пасуватимуть до нього…

Вона подала йому пару джинсів, заледве ношених. Вона відчула, що хтось стоїть у неї за спиною, і обернулась. Він, мабуть, увійшов через їдальню. Можливо навіть, що він уже давно стояв у дверях, спостерігаючи за нею. Костюма і пов’язки на голові було достатньо, щоб звернути на нього увагу, але Марта навіть не бачила їх. Вона бачила тільки його напружений спраглий погляд.

Те, чого вона боялась. Усе, чого вона жадала.

Ларс Їлберґ крутнувся у своєму новому спальному мішку. Продавець на ринку довго і пильно вивчав тисячокронову банкноту, перш ніж прийняти її й подати покупцеві розкішний спальний мішок.

Їлберґ моргнув.