Вона підняла свій телефон, і Ричер побачив, як пейзаж перемістився на екран. Тротуар, рожева огорожа, відчинені ворота. Трохи дивний та нестійкий кут огляду. Режим фото. Тоді в кадр потрапили сміттєві баки, штучний газон і товстун.

Вона торкнулася екрана, і з телефону долинув такий самий звук, як від затвору об’єктива на фотоапараті. Тоді вона прогорнула сторінку, торкнулася екрана, щось надрукувала, тоді знову натиснула на екран, і з телефону долинув звук: «вжжж!» Вона сказала:

– Я попрошу мого інформатора ідентифікувати для мене особу на цьому зображенні.

Ричер сказав:

– Їй краще поквапитись. Довго чекати ми не можемо.

Товстун продовжував говорити, трусити головою, а потім і своїм жиром. Хлопець у хустині продовжував мужньо все вислуховувати. Тоді пальці товстуна почали шкрябати верхню дощечку на лавці. Мабуть, це був початок довгої та складної процедури, яка мала на меті підняти його з лавки.

Ричер сказав:

– Ми його втрачаємо.

Товстун кинув свою сигару на землю. У Ченґ задзвенів телефон. Вона поглянула на екран. Тоді сказала:

– Ой, та ну!

– Що?

– Вона хоче, щоб я збільшила зображення. Вона хоче більший план.

– Це що їй, Верховний Суд?

Вона знову підняла вгору телефон, зробивши при цьому якийсь рух пальцями, протилежний до стискання подушечок пальців, і збільшила товстуна настільки, наскільки це було можливим, після чого зафіксувала його в центрі екрана і зробила фото. Ричер обернувся, щоб дістати з підлоги під заднім сидінням «Руґер». Про всяк випадок. Вони знову почули звук її «вжжж», коли вона відправляла своє повідомлення, чи електронний лист, чи що б воно там не було. Він тримав зброю внизу і ухитрився таким чином протягнути її між сидіннями та покласти собі на коліна. Солідна зброя. Нічого помпезного. Наче вогнепальний еквівалент скромного седана. Як той шевроле із прокату, у якому вони зараз сиділи. Глушник до нього зробили на ринку запчастин, а оправу виготовили на замовлення. У магазині бракувало двох патронів. Тих, що потрапили в старенького чоловіка у вартівні. Один у голову і один у груди. «Бажаю вам приємного вечора».

Ричер продовжував чекати. Товстун тим часом подався своїми стегнами вперед. Видно, у нього була своя спеціальна техніка. Він збирався підважити себе, наче дощечку, а потім допомогти собі руками набути стоячого положення. Або він міг штовхнути себе, поклавшись на те, що зможе втримати рівновагу і покотитися собі далі. Жоден із цих маневрів не виглядав простим. Проте вони обидва були досить реальними. Не провів же цей тип усе своє життя на одному й тому ж місці. Ричер нагадав: