– У нас немає часу.

Але тоді раптом заговорив хлопець із латиноамериканською зовнішністю. Можливо, це було щиросердне зізнання, повне жалю та каяття, повне обіцянок про майбутні зміни, і воно було висловлено у короткій формі та вихованим тоном, але, очевидно, було в цих словах щось таке, що товстун хотів спростувати або прокоментувати, тому що він одразу ж відкинувся назад, зробивши це ще більш незграбним та безладним рухом, ніж до цього. І вони повернулися до розмови.

У Ченґ знову продзвенів телефон. Вона поглянула на екран. Тоді промовила:

– Тепер ми стовідсотково можемо бути певні, що це Мерченко.

43

43

Вона проїхала по дорозі ще близько двадцяти ярдів, після чого зробила розворот від одного боку тротуару до іншого і повільно поїхала назад, плавно зупинившись на узбіччі всього лишень трохи не доїжджаючи до тієї лінії, звідки їх можна було б бачити з прочиненої половинки воріт. Це все одно залишало Ричерові шістдесят футів до його мішені. Двадцять до воріт і ще сорок через подвір’я. Правий поворот. Він відчинив двері зі свого боку і вийшов з авто. Пістолет із глушником приховати було неможливо, тому він просто притиснув його до себе вздовж тіла, зброя була довгою та загрозливою на вигляд і займала всю довжину від середини стегна до середини литок. Достоту недвозначно виглядало. Але її звукові переваги точно були цього варті, сподівався Ричер, думаючи про те, що вони зараз знаходилися недалеко від центру шостого за величиною міста Америки, та ще й у робочий час.

Зробивши шість кроків по тротуару, Ричер повернув у двір. За ворітьми охорони не було. Лише сміттєві баки прямо по курсу. Тоді сад. Тоді товстун. Досі розмовляє. Не дивиться в його бік. Ще ні. Латиноамериканський хлопець досі стояв нерухомо, із високо зведеною головою, погляд на тому самому рівні, він продовжував мужньо терпіти нотації товстуна. Ричер продовжував іти далі, жвавою, проте не надто квапливою ходою, пістолет досі був опущеним, його підбори голосно тупотіли по бетонному покриттю, настільки голосно, що просто не вірилося, що товстун досі не звернув на нього уваги, проте саме так і було. Він досі говорив, тепер Ричер міг розчути, про що саме, голос у нього був такий же, як і тоді, коли Ричер говорив із ним по телефону, – сварливий, принизливий і образливий, а його голова знову затрусилася на широкій шиї.

І раптом він його помітив. Він повернув свою голову, яка рухалася повністю незалежно від його тіла, і мимохіть розтулив рот. Тієї миті Ричер уже підійшов до імпровізованого частоколу, який був один фут заввишки, підійшов до блискучої трави, звів зброю і зробив ще один крок уперед.