– Одне з них я скоїв двічі, – відповів Ричер.

– Це не смішно.

– Можете їхати назад додому, щойно вам це заманеться. Це стосується прав на вашу книжку, а не на мою. Хтось інший може захотіти отримати цю історію.

– А є вже історія?

– Є лише три частини, щодо яких я не певен абсолютно.

– Які саме частини?

– Початок, середина й кінець.

Вествуд довго мовчав. Тоді сказав:

– Я чув прізвище Мерченко раніше. Саме тоді я працював над своєю статтею про «Глибинну Мережу». Він нібито пропонував цілий спектр послуг. Він гарантував секретність вашому веб-сайтові й обіцяв залагодити всі проблеми, які могли виникнути. Це мені нагадувало своєрідну передплату. Українці чудово зналися на Інтернеті. Я нічого не написав про нього в статті, бо не мав жодних доказів. З юридичної точки зору я не мав на це ніякого права.

– Скільки клієнтів було в Мерченка?

– Казали, що тільки десять чи десь у тій кількості. Більше нагадує бутік.

– Цей тип не мав нічого спільного із бутіком. Він не зрозумів би, що таке бутік, навіть якби той підбіг до нього і вдарив його по гомілці. Він володів стрип-клубом, який більший за стадіон команди «Доджерс». Рожевого кольору і з кульками. Він любив перебір. Він любив помпезність.

– Я чув лише про десятьох.

– Такій помпезності мусили передувати суттєві доходи. Ці десятеро клієнтів, мабуть, заробляли цілу купу грошей.

– Можливо, – сказав Вествуд. – «Глибинна Мережа» могла у п’ять сотень разів перевищувати розміри поверхневої. Гадаю, лише невелика частина її обсягу приносить прибуток, але, мабуть, лише невеликій частині це потрібно в такому великому всесвіті. Я маю на увазі, щоб заробити якісь статки в цілому.

Ченґ запитала:

– То уряд створив пошукову систему, яка може бачити «Глибинну Мережу»?

Вествуд відповів:

– Ні.

– Ось чому й телефонував Мак-Кенн.