Вони мали зустрітися в барі біля книгарні в Менло-Парку у «щасливий час»[22], але знайшли його з другої спроби, бо приїхали занадто рано, хоча не мали достатньо часу для того, щоб повернутися до мотелю, а потім знову сюди завітати. Тож вони заплатити таксистові та вийшли з авто.

Першим враженням від бару стала короткочасна втрата психічної рівноваги, тому що кожен його дюйм був пофарбований у червоний колір, навіть називався він «Ред», і у задній частині мозку Ричера одразу почали виникати один за одним химерні образи, в яких Вествуд був то негідником, то копом, катуючи його привидом клубу «Пінк», як у творах Шекспіра чи у творах про Шерлока Голмса. Але скоро він заспокоївся і згадав, що це місце обрав їхній дивакуватий комп’ютерник, а тому збіг був випадковим. І він був стовідсотковим. Це місце випромінювало іронію, а не несмак. Фарба була якогось похмурого, середньовічного відтінку. Як військова установа. Стіни були оздоблені намальованими через трафарет серпами та молотами брудно-білого кольору. Їх спеціально трохи стерли та понищили, щоб надати їм давнішого вигляду. А ще там у рамках висіли заголовки із газети «Правда» і каски червоноармійців, усі побиті та подряпані. Назва на дверях була написана із літерою «R», зображеною іншим боком, щоб надати їй вигляду літери з російського алфавіту, що спричинило в них невеликий напад паніки. Це було нагадуванням про Мерченка? Ні, Ричерові точно була відома різниця між Росією та Україною. Але хіба існували бари з українською тематикою для педантичних катів? Чи він усе одно змирився би і з російським? Ні, це місце вибрав той дивак.

Ченґ запитала:

– З тобою все гаразд?

Ричер відповів:

– Я просто забагато думаю. Погана звичка. Така ж сама погана, як і повна відсутність думок у голові.

– Давай зачекаємо в книжковій крамниці.

На тротуарі Ричер перечепився. Лише трохи спіткнувся. Він не впав на землю. Це більше скидалося на звичайне човгання ногами, аніж спотикання. Наче він наступив на якийсь виступ чи нерівну поверхню. Він озирнувся. Можливо. А може, й ні.

Ченґ запитала:

– Все гаразд?

Він відповів:

– Так.

Вествуд сказав, що він уже був у цій книгарні раніше. На автограф-сесії. Щоб підписати збірник, який його зацікавив. Наукова журналістика. Книга, якій було присуджено нагороду. У книгарні відчувалася прохолода в усьому, починаючи з низької температури та закінчуючи покупцями. Вествуд пішов в один бік, а Ченґ рушила в інший. Ричер поглянув на книги, що лежали на столах. Він читав, коли в нього випадала така можливість, переважно це були загублені й забуті томи із величезної національної бібліотеки. Більшість із них були понищеними книгами в паперових обгортках, усі покучерявлені та ворсисті, він знаходив їх у залах очікування, автобусах, на верандах у віддалених мотелях, від прочитання них хтось уже отримав задоволення, а потім залишив їх для наступного читача. Він любив художню літературу більше за фактажну, бо факти не завжди були справді фактами. Як і більшість людей, деякі речі він знав напевне, вивчивши їх уважно та в деталях, а коли вони траплялися йому в книжках, то про них було написано неправду. Ось чому він більше любив вигадані історії, бо з ними було одразу ясно, до чого вони ведуть. Він не був категоричним у виборі жанру. Або в історії траплялася якась дурня, або ні, ось і все.