Швейцарія — ненадійна меценатка: перо, здається, годує сьогодні лише двох її письменників. Перший — Макс Фріш, цюріхський громадянин 1911 року народження; другий — Фрідріх Дюрренматт з Берна, на десять років молодший. Хоча Фріш у душі мораліст, навіть мрійник, а Дюрренматт швидше чистий художник, небайдужий до трюків, реквізиту кабаре, вони багато чим схожі один на одного. Зокрема й тим, що перші успіхи обом приніс театр.

А стосунки з прозою у них різні. Про Фріша важко сказати, де вія значніший: адже романи «Штіллер» (1954) та «Назву себе Гантенбайном» (1964) висунули його в перші ряди прозаїків. Та й п’єси Фріша — це ніби прелюдії до романів, а романи — продовження п’єс. Що ж стосується Дюрренматта, то він природжений драматург, який вряди-годи пробує свої сили в епічному жанрі. Та чи можна це назвати пробою сил? Швидше вже якимись «пустощами», бо пописує він детективні історії чи щось вельми схоже на них: там відбуваються злочини, лунають постріли, з’являються трупи, одне слово, панує авантюра.

Перші такі книжки (між іншим, найбільш «чисті» і в жанровому відношенні) Дюрренматт, як він сам запевняє, створив просто заради грошей. Це «Суддя та його кат» (1950) і «Підозра» (1953). Проте появу повістей «Аварія» (1956), «Обіцянка» (1958) та роману «Правосуддя» (1985) потребою в додатковому заробітку аж ніяк уже не поясниш. Тріумф «Візиту старої дами» (1956) на сценах усього світу назавжди поклав край дюрренматтівським фінансовим труднощам. Правда, до цього він видав ще один твір — «Грек шукає грекиню» (1955). Як і в «Підозрі», тут переважає авантюра, потрібна, проте, не так читачеві, як самому авторові. «Грек шукає грекиню» — не детектив, а сатира, яка навряд чи претендувала на карколомні тиражі. І взагалі сумнівно, що Дюрренматт звернувся до пригодницького жанру лише з метою наживи. Тим більше, що одного разу він і сам це спростував.

У його книжці «Проблеми театру» (1955) читаємо: «Як зберегти себе художникові в середовищі освічених, грамотних — ось питання, яке мене мучить, на яке я ще не маю відповіді. Можливо, найкраще це зробити, строчачи детективні романи, творячи мистецтво там, де його найменше чекають? Література повинна стати такою легкою, щоб нічого вже не важити на терезах критики: лише так вона знову стане вагомою». Не обов’язково в усьому погоджуватися з доводами Дюрренматта, щоб зрозуміти, що детективний жанр спокушав його не тільки як практика, а й як теоретика. Але в чому ж могла полягати спокуса?

II

На світовий книжковий ринок щороку викидається багато тисяч книжок детективного жанру. Вони відрізняються між собою ступенем майстерності, змістом і формою, несуть на собі риси індивідуальності автора, його національної приналежності. Проте книжки ці можна умовно поділити на два основні види.