— Ви пішли з кантональної поліції, бо надумали обійняти посаду в Йорданії, — спокійно пояснив я. — Та коли ми знову приймемо вас, це означатиме, що ми схвалюємо ваш вчинок. Зрозумійте, це неможливо.

— Он як. Розумію.

— На жаль, тут уже нічого не вдієш, — підсумував я.

Ми мовчали.

— Коли дорогою до аеропорту я завернув у Мегендорф, там було повно дітей, — тихо зауважив Маттеї.

— Що ви хочете цим сказати?

— За труною йшли майже самі діти.

— Це природно.

— І в аеропорту були діти, поприїздили цілими класами.

— То й що?

— Припустімо, що я маю слушність і вбивця Грітлі Мозер живий. Хіба ж іншим дітям не загрожує тоді така сама небезпека?

— Безперечно, — спокійно відповів я.

— А коли загрожує, то обов’язок поліції — захистити дітей і запобігти новому злочинові, — переконано відказав Маттеї.

— То ось чого ви не поїхали, — спроквола мовив я. — Щоб захистити дітей!

— Так, — відповів Маттеї.

Я трохи помовчав. Тепер поведінка Маттеї стала мені зрозуміліша. Можливо, сказав я, загроза дітям справді існує. Коли його, Маттеї, припущення слушне, то можна тоді сподіватися, що справжній убивця якось виявить себе або, в гіршому випадку, залишить по наступному злочину потрібні нам сліди. Мої слова звучать цинічно, але насправді вони тільки жорстокі, як жорстоке саме життя. Влада поліції має і повинна мати свої межі. Хоча можливе все, навіть невірогідне, та нам слід виходити з того, що все-таки вірогідне. Ми не можемо твердити, що фон Гунтен винен, у цьому ми не переконані самі; але можемо сказати, що він напевне винен. Ми не знайшли якогось невідомого нам злочинця, і крамар — єдиний, на кого падає підозра. Колись він уже переступив закони моралі, у коробі носив бритви й шоколад, на його одягу виявлено кров, а раніше він торгував у кантонах Швіц і Санкт-Галлен, тобто там, де вчинено два схожих убивства. Нарешті, він сам зізнався і наклав на себе руки. Сумніватися в його провині — це чисте дилетантство. Тверезий розум підказує нам, що фон Гунтен — убивця. Звісно, і розум може помилитися, всі ми люди, — і в цьому наш ризик. Доводиться йти на такий ризик.

Крім того, вбивство Грітлі Мозер — не єдиний злочин, який ми мали розкрити. Щойно оперативна група виїхала до Шлірена. А сьогодні вночі сталися чотири великі крадіжки зі зломом. Ми не маємо змоги дозволити собі таку розкіш — переглядати справу — бодай із чисто технічних причин. Ми зробили все, що могли. А дітям завжди загрожує небезпека. За рік сталося понад двісті злочинних порушень моралі, і то тільки в нашому кантоні. Треба попереджати батьків, застерігати дітей. Ми все це робимо, але створити таку щільну мережу поліції, щоб запобігти будь-якому злочинові, ми неспроможні. Злочин коять завжди і не через те, що мало поліції, а через те саме, чого взагалі поліція існує. Коли в поліції не буде потреби, то вже не буде й злочинів. Ось що слід мати на оці. Ми повинні виконувати свій обов’язок, у цьому він, Маттеї, має слушність, та перший наш обов’язок — не виходити за свої межі, інакше-бо ми кінчимо поліційною державою.