— Добридень, — привітався комісар. — Я б хотів бачити професора Лохера.

— Вам призначено? — спитала сестра.

— На мене чекають.

— Зайдіть до салону, — сестра показала на двійчасті двері. — Зараз хтось вийде.

І рушила далі, тримаючи під руку старого, що немовби дрімав у напівзабутті, відчинила якісь двері, й обоє зникли за ними. А голос і досі лунав без упину.

Маттеї зайшов до салону. То була велика кімната із старовинними меблями: фотелі, величезна канапа, над нею — у важкій золотій рамі портрет якогось чоловіка, мабуть, засновника лікарні. Далі стіни прикрашали пейзажі тропічних країв, можливо, Бразилії. Маттеї здалося, що він упізнає околиці Ріо-де-Жанейро. Він підійшов до двійчастих дверей, що вели до тераси. На кам’яному поруччі стояли великі вазони з кактусами. Але парку вже не було видно, його геть оповив туман. Зір Маттеї сприйняв тільки щось невиразне, колихке, з якимось пам’ятником чи надгробком посередині й сріблястою тополею, що височіла, мов грізний привид.

Комісарові урвався терпець. Він запалив сигарету, й ця нова звичка заспокоїла його. Повернувшись до кімнати, він сів на канапу, перед якою стояв старовинний круглий стіл із старовинними томами «Флора Франції, Швейцарії та Бельгії» Гастона Боньє. Маттеї погортав їх: старанно видрукувані малюнки квітів і трав, дуже гарні, заспокійливі, не зацікавили його. Він закурив ще одну сигарету. Нарешті прийшла сестра, невеличка енергійна особа в окулярах без оправи.

— Пан Маттеї? — спитала вона.

— Так.

Сестра роздивилася по кімнаті.

— Ви без речей?

Маттеї похитав головою, здивований цим питанням.

— Я б хотів тільки дещо спитати в пана професора, — пояснив він.

— Прошу сюди, — показала сестра на невисокі двері.

Він увійшов до невеличкої і, на його подив, бідно умебльованої кімнати. Ніщо не нагадувало в ній про лікаря. На стінах — такі самі пейзажі, як і в салоні, та ще портрети вчених мужів з бородами і в окулярах без оправи — якісь потворні писки. Мабуть, попередники. На письмовому столі й на стільцях — купи книжок, тільки старий, оббитий шкірою фотель був вільний.

Лікар у білому халаті сидів над своїми паперами — худорлявий, схожий на птаха чоловічок. Він теж мав окуляри без оправи, як сестра й бородані на стінах. Ці окуляри правили тут, мабуть, за якусь неодмінну прикмету, ба навіть за ознаку належності до таємничого ордену, як тонзура в ченців.

Сестра пішла. Лохер підвівся і привітався з Маттеї.

— Ласкаво просимо, — трохи знічено сказав він. — Сідайте, тут вам буде зручніше. У нас не дуже розкішно, ми ж добродійна установа, і з коштами буває сутужно.