— Тихше! — прошепотіла вона. — А то почують, що ви з кимось розмовляєте.

— Урзуло! — прошепотів тепер і комісар. — Я не вірю у велетня.

— У що не вірите?

— Що Грітлі Мозер бачила велетня завбільшки з гору.

— А він таки є.

— Хіба ти його бачила?

— Ні, але Грітлі бачила. А тепер стійте тихо.

Рудий веснянкуватий хлопець скрадався попід стіною, шукаючи дітей. Якусь мить він постояв перед комісаром, а тоді майнув крадькома на той бік хати. Дівчинка тихенько засміялася.

— Він мене не помітив.

— Грітлі розповіла тобі казку, — прошепотів комісар.

— Ні, велетень чекав на Грітлі кожного тижня і давав їй їжачків.— А де він чекав?

— В улоговині. І вона намалювала його. Отже, він таки є.насправді. І їжачки також.

— Вона намалювала велетня? — вражено спитав Маттеї.

— Малюнок висить у нашому класі... Ой, відступіться!

Дівчинка проскочила між Маттеї та стосом дров до хати і, радісно галасуючи, затарабанила в одвірок, випередивши веснянкуватого хлопця, що гнав з-за рогу.

Новини, що про них я дізнався в понеділок уранці, були дивні й тривожні. Перший зателефонував голова мегендорфської громади і поскаржився на Маттеї, який пробрався до школи й зняв собі зі стіни малюнок убитої Грітлі Мозер; голова наполягав на тому, щоб кантональна поліція не нишпорила в їхньому селі й дала їм нарешті спокій після всіх тих жахів; наприкінці розмови він не дуже люб’язно попередив мене, що коли Маттеї з’явиться бодай раз у селі, на нього нацькують собак.

На Маттеї поскаржився й Генці: між ними відбулася неприємна розмова, найгірше, що саме в «Кроненгалле»; його колишній начальник був уже напідпитку, але вихилив літр вина «Резерв дю патрон» і замовив іще коньяку, а тоді звинуватив його, Генці, в смерті безневинної людини; дружина Генці, уроджена Готтінгер, страшенно обурилася.

Але це було ще не все. Після ранкового рапорту Феллер повідомив мене — та ще зі слів якогось суб’єкта з міської поліції, — наче Маттеї тиняється по всяких барах і живе тепер у готелі «Рекс». Доповіли також, що Маттеї почав курити. «Паріз’єнн». Чоловік нараз так змінився, ніби його за ніч підмінили. Гадаючи, що це ознаки виснаження нервової системи, я зателефонував психіатрові, до якого ми часто зверталися по консультацію.

На мій подив, лікар відповів, що Маттеї просив прийняти його по обіді. Тоді я розповів лікареві все, що сталося.