Я замовк.

Знадвору долинув церковний дзвін.

— Я розумію, яке прикре... гм... ваше особисте становище. Ви опинилися поміж двох стільців, — ввічливо зауважив я на закінчення.

— Дякую, пане доктор. Насамперед я займуся справою Грітлі Мозер. Приватно.

— Краще покиньте це, — порадив я.

— О ні!

Я притлумив у собі роздратування.

— Чи можу я тоді просити вашої ласки не турбувати нас у цій справі? — спитав я, підводячись.

— Як вам завгодно.

І ми попрощалися, не простягти один одному руки.

Нелегко було Маттеї, залишаючи порожній будинок поліції, пройти повз свій колишній кабінет, де на дверях уже поміняли табличку. Назустріч йому попався Феллер, який тут крутився навіть у неділю. Феллер зніяковів і ледве привітався, промимривши щось собі під ніс. Маттеї сам собі видався якимсь чужинцем, та найбільше його журило, що не можна користуватися службовою машиною. Він поклав якнайшвидше повернутися до Мегендорфа, однак здійснити цей задум виявилося не так легко: їхати туди було не довго, але складно — спершу восьмим трамваєм, тоді пересідати на автобус.

У трамваї Маттеї побачив Тройлера, той їхав зі своєю дружиною до її батьків; він спантеличено витріщився на комісара, але ні про що не спитав. Маттеї взагалі зустрічав, здавалося, самих знайомих: якогось професора з електротехнічного інституту, якогось художника. Щоразу він недоладно пояснював, чому не поїхав до Йорданії, і щоразу це було нестерпно. Його «підвищення» і від’їзд уже відсвяткували, і він почувався, мов привид з того світу.

У Мегендорфі щойно віддзвонили в церкві. По-недільному вбрані селяни стояли, перемовляючись, на майдані або невеличкими громадками прямували до «Оленям Порівняно до минулих днів трохи похолодало, з заходу насувалися величезні темні хмари. На моріжку хлопці вже ганяли у футбол. Ніщо не нагадувало про страшний злочин, що стався кілька днів тому поблизу села. Всі навкруги веселилися, десь співали пісню «Біля криниці, біля воріт». Перед великою селянською хатою з брусованими стінами й височенним дахом діти гуляли в піжмурки; один хлопчик голосно полічив до десяти, решта кинулася навсібіч. Маттеї не зводив з них очей.

— Дядьку, — тихенько гукнув хтось до нього.

Маттеї озирнувся. Між стосом дров і садовим парканом сховалося мале дівча в блакитному платтячку. Карі очі, темні коси. Урзула Фельман.

— Чого тобі? — спитав комісар.

— Станьте переді мною, — прошепотіла дівчинка, — щоб мене не знайшли.

Комісар став перед нею.

— Урзуло! — сказав він.