Разом із ОБ9АЩ Архілохос увійшов до приміщення, що про його існування він і гадки не мав. То було царство скла і якогось невідомого матеріалу, де все блищало чистотою. Швидкісні ліфти підняли їх на верхні, секретні поверхи будинку. Тут крутилося безліч напахчених приємними парфумами секретарок, вони ласкаво до них всміхалися — блондинки, брюнетки, шатенки, а однімала напрочуд руді кучері, кольору кіноварі. Поважні секретарі розступалися, даючи дорогу, директори вклонялися, генеральні директори кивали Архілохосові головою. Вони проходили вдвох затишними коридорами, де над дверима спалахували то червоні, то зелені лампочки — єдині ознаки того, що тут відбувалася секретна адміністративна діяльність. М’які килими притишували їхню ходу, здавалося, тут заборонений не тільки будь-який галас, але й тихесенький шемріт чи легеньке кахикання. Зі стін сяяли картини французьких імпресіоністів (Пті-Пейзанове зібрання картин уславилося на весь світ), тут були «Танцівниці» Дега, «Купальниці» Ренуара, у високих вазах духмяніли квіти.

Що вище Архілохос та ОБ9АЩ підіймалися, підносилися вгору, то менше людей траплялося їм у коридорах, а ясні зали втрачали свій діловий, ультрамодерний, холодний вигляд, хоча пропорції були ті ж самі. Фантастичні інтер’єри ставали теплішими, людянішими. На стінах тепер висіли старовинні гобелени, великі дзеркала в золотих рамах у стилі рококо і Людовіка Шістнадцятого, кілька картин Пуссена, кілька Ватто та одна картина Клода Лоррена. Коли ж вони досягли найвищого поверху, ОБ9АЩ (що був наляканий не менше за Архілохоса, адже він зроду сюди не потрапляв) попрощався, а бухгалтерового помічника прийняв якийсь поважний сивий добродій у бездоганному смокінгу, напевне, то був секретар, він повів грека ошатними коридорами й великими залами, де скрізь стояли античні вази, готичні мадонни, азіатські боги та висіли індіанські мати. Тут ніщо не нагадувало про виробництво атомних гармат і кулеметів, хіба що, глянувши на янголят та пузанчиків, які всміхалися помічникові бухгалтера з картин Рубенса, йому мимохіть спадали на думку акушерські щипці. Тут, нагорі, все створювало радісний настрій. Крізь вікна сяяло сонце, тепле, лагідне, хоча насправді воно світило з крижаного небосхилу. Скрізь стояли зручні крісла й канапки, здалека чувся дзвінкий сміх, і вбраний у сірий робочий халат Архілохос, зачувши його, згадав, як сміялася Хлоя минулої неділі, у той щасливий день, що став для нього святом, і це казкове свято триває й досі. Звідкись линула тиха музика, грали Гайдна чи Моцарта, не тріскотіли друкарські машинки, заклопотані бухгалтери не поспішали то в один бік, то в інший, одне слово, тут не було нічого, що нагадувало б грекові про світ, звідки він тільки-но вирвався, і той зостався десь далеко внизу, схожий на лихий сон. Згодом вони опинилися в прегарному залі, оббитому ясно-червоним шовком, на стіні висіла велика картина, що зображувала оголену жінку, напевне, то був славетний Тіціанів витвір, про який багато скрізь говорили і пошепки називали йому ціну. В залі стояли тендітні меблі, маленький письмовий стіл, на стіні висів невеличкий годинник із срібним дзвоном, кілька крісел стояло круг зеленого картярського столика, і скрізь були квіти — троянди, камелії, тюльпани, орхідеї, гладіолуси, — справжнє буяння квітів, немов тепер не було зими, не було холоднечі й туману. Тільки-но вони ввійшли, як десь ізбоку прочинилися невисокі двері і до зали увійшов Пті-Пейзан у смокінгу, як і його секретар; у лівій руці він тримав вишуканий збірничок поезій Гельдерліна, заклавши вказівного пальця між сторінками книжки. Секретар вийшов. Архілохос і Пті-Пейзан зосталися сам на сам.