І от він — уперше в житті — сидів у таксі, знеможений, голодний, збентежений своєю неймовірною кар’єрою, і звелів везти себе до мадам Білер.

Внизу, під ясним небом, лежало місто, скуте крижаною холоднечею. У яскравому сонячному сяйві все виступало надзвичайно виразно — палаци, церкви, мости, великий прапор на президентському палаці немов застиг у повітрі, річка блищала як дзеркало, барви, не змішуючись, були напрочуд чисті, тіні на вулицях і бульварах вражали своїми чіткими лініями.

Архілохос прочинив до ресторанчика двері, над ними, як завжди, закалатав дзвоник, грек увійшов і скинув своє зношене зимове пальто.

— Боже мій! — вигукнула Жоржетта з-за стойки, щойно хильнувши чарку кампарі. Навколо неї виблискували в холодному світлі сонця численні пляшки й чарки. — Боже мій, мосьє Арнольфе! Що сталося? Ви такий стомлений і блідий, немов усю ніч не спали, та й прийшли сюди в такий час, коли ви повинні ще довгенько сидіти в вашій шкуродерні! Щось у вас негаразд? Може, ви вперше переспали з жінкою або напилися? Чи не вигнали вас із роботи?

— Навпаки, — сказав Архілохос і вмостився в своєму кутку.

Огюст приніс чашку молока.

Здивована Жоржетта спитала, що означає те «навпаки», і закурила сигарету, пускаючи кільця диму просто в скісне сонячне проміння.

— Сьогодні вранці мене призначили генеральним директором відділів атомних гармат і акушерських щипців. Призначив особисто Пті-Пейзан, — і досі затинаючись, повідомив Архілохос.

Огюст приніс миску з яблучним мусом, локшину і салат.

— Гм, — пробурмотіла Жоржетта, начебто не дуже вражена новиною. — А чого раптом?

— Завдяки творчому соціалізмові.

— Еге, — підтвердила Жоржетта. — А як учора повелося вам із грекинею?

— Ми заручилися, — ніяково мовив Архілохос і за-шарівся.

— Це ви правильно зробили, — похвалила мадам Білер. — А що вона робить?

— Вона служниця.

— Має, либонь, непогане місце, — зауважив Огюст, — коли може придбати собі таке манто.

— Заспокойся! — спинила його Жоржетта.

Арнольф розповів, що вони гуляли по місту і що все було якось дивно, незвично, наче уві сні. Всі люди чогось віталися з ним, навіть махали йому з автомашин та автобусів, уявіть собі, віталися всі, і президент, і єпископ Мозер, і художник Пассап, і американський посол, той крикнув йому «хелло!».

— Еге, — сказала Жоржетта.