Та по тому, як Арнольф заплатив за два квитки і пішов, службовець обернувся до іспанського сутенера, що й досі тут крутився — гортав туристичні рекламні проспекти і час від часу перемовлявся з дамами, які (теж старанно вивчаючи проспекти) тицяли грошові купюри в його випещені вузькі руки.

— Скандальна річ, сеньйоре, — презирливо скривившись, сказав службовець іспанською мовою (іспанську він вивчав на вечірніх курсах), — приходить сюди якийсь двірник або сажотрус і вимагає два квитки на «Юлію», а «Юлія» призначена виключно для аристократії, для осіб найвищих верств суспільства (він уклонився дону Руїсові), наступним рейсом поїдуть принц Гессенський, містер і місіс Уїмени та родина Лорен... А коли цьому суб’єктові дуже делікатно відмовляєш, просто із щирої людяності, бо на «Юлії» він може себе тільки зганьбити, то він насмілюється через три години повернутись, убраний як лорд, а багатий, наче промисловий магнат, і я змушений продати йому квитки, бо хіба ж я можу змагатися з капіталом? Такому шахраєві вистачає трьох годин, щоб зробити кар’єру. Певне, пограбував банк чи когось зґвалтував, а може, вбив і привласнив гроші. Чи вдався до політики.

— Це справді обурливо, — відказав на те дон Руїс іспанською мовою (іспанську він теж вивчав на вечірніх курсах).

Уже звечоріло і на вулицях засвітилися ліхтарі, коли Архілохос, проїхавши новим мостом, опинився на бульварі Кюннеке, де стояв будинок єпископа давньо-ново-пресвітеріанської церкви передостанніх християн. Перед цією невеличкою віллою у вікторіанському стилі, край тротуару, прихилившись до ліхтарного стовпа, сидів брат Бібі в зім’ятому капелюсі, обідраний, увесь у болоті, і читав газету, що знайшов у рівчаку. Від нього тхнуло перегаром.

— Що це на тобі, Арнольфе? — спитав брат Бібі, свиснув крізь зуби, прицмокнув язиком, висякався з допомогою пальців, а тоді старанно склав брудну газету, — Ну й шмотки, люкс-модерн!

— Я тепер генеральний директор, — сказав Арнольф. — Ти ба!

— Можу взяти бухгалтером у відділ акушерських щипців, коли ти пообіцяєш мені шануватись. І дотримуватися порядку.

— Ні, Арнольфе, в мене така вдача, що я не впораюся з конторською роботою. Краще дай мені грошиків, двадцять шматочків.

— Що знову сталося?

— Готліб гепнувся зі стіни. Зламав руку.

— З якої стіни?

— З Пті-Пейзанової вілли.

Уперше в житті Архілохос розгнівався.

— Нехай Готліб не грабує Пті-Пейзана, — гримнув він на очманілого брата. — І взагалі нехай нікого не грабує. А Пті-Пейзан — мій добродійник. Виходячи з принципів творчого соціалізму, він призначив мене генеральним директором. От ти правиш з мене гроші, а ці самі гроші я одержую врешті від Пті-Пейзана.