— Директор Геннат сподівався, що ви все ще цікавитеся цією справою.

Шарлі мусила посміхнутися.

— Добре, — сказала вона. — Я допоможу вам. За однієї умови.

— Якої умови?

— Ви повинні мені пообіцяти, що зможете захистити Алекс.

— Звичайно, співпраця з поліцією пом’якшить вирок суду.

— Я не це маю на увазі. Я не зможу передати вам Алекс, не вийде. Якщо вона прийде до вас, то тільки добровільно. І якщо вона захоче піти, відпустіть її.

— Як ви собі це уявляєте? Я поліцейський! Що мені сказати прокурору? Є свідок, якого я зміг опитати, але потім, на жаль, вона втекла і не з’явиться на засіданні суду? — Він знизав плечима. — Вибачте, але так нічого не вийде.

— Або це буде так, або взагалі ніяк. Я не хочу відповідати за те, що станеться з цією дівчиною. Адже її можуть вбити.

— Ви справді думаєте, що їй загрожує така велика небезпека?

— Так, саме це я маю на увазі, — кивнула Шарлі.

Ланге відпив ще один ковток мінеральної води і, здавалося, замислився.

— Добре, — нарешті сказав він. — Я даю вам своє слово. Я захищатиму цю дівчину.

Шарлі загасила цигарку.

— Ви сказали про дві речі. Яка друга?

Ланге поклав на стіл копію особової справи.

— Нам потрібно, щоб ви стежили за цим чоловіком.

Шарлі відкрила папку й подивилася на фотографію старшого сержанта на ім’я Йохен Кушке.

— Це він, — почула вона слова Ланге. — Наш підозрюваний.

— Я не можу стежити за ним цілодобово.