— Що саме?

— Це пожертвування. Не для нас. Так ми збираємо на благодійність. Щодня ми вкидаємо туди дрібні монетки, які інакше лише обтяжують гаманець.

Рат на мить подумав, а потім витягнув гаманець. Ідея йому сподобалася. Він знайшов кілька розмінних монет і брязкнув ними у бляшанку. Торнов нічого туди не кинув. Рат не міг його звинувачувати. Грошей у лейтенанта поліції, який тільки починав працювати в штабі, було небагато.

— Дивні люди, — сказав кандидат в інспектори, коли вони знову вийшли з квартири. — Що вони не можуть трохи адаптуватися, коли приїжджають до Німеччини.

— Флегенгаймери жили в Німеччині поколіннями, вони наскрізь є прусами, — сказав Рат. — А Ґольдштайни — це прибульці зі сходу.

— Тоді чому він досі ходить так, наче вчора приїхав із Польщі?

Рат знизав плечима.

— Кожен Джек різний, — сказав він.

— Хто різний?

Коли Рат побачив запитальний погляд Торнова, він роз­сміявся.

— Кожен Джек, — сказав він. — Це кельнська приказка, яка означає, що кожен може бути щасливий по-своєму.

— Таке формулювання звучить для мене більш звично, — сказав Торнов. — Це так каже старий фріц?

— У всякому разі так каже хтось із вас, прусів.

Торнова, здавалося, не надто потішило, що його порівняли як пруса з Аріелем Флегенгаймером. А можливо, він теж не любив старого фріца. Проте він промовчав і не змінився в обличчі.

Його мовчання закінчилося лише тоді, коли вони повернулися в «Б’юїк».

— Куди ми зараз їдемо? — запитав він, коли Рат на Потсдамській площі не повернув на «Алекс», а поїхав на північ вулицею Фрідріх-Еберт-штрасе.

— На Ганновершештрасе, — сказав Рат. — Тоді ми закінчимо з цією темою до обіду.

Йозефа Флегенгаймера можна було легко впізнати здалеку, адже він був одягнений саме так, як і його батько, що було дуже помітно у відділенні судової медицини, де більшість працівників у білому. Чоловікові не було ще й тридцяти, але він носив пишну бороду, як Мафусаїл{94}. Він накинув молитовну шаль на свій чорний каптан, і його верхня частина тіла погойдувалася вперед-назад, наче він був у синагозі, а не в приймальні кабінету судово-медичної експертизи. Здавалося, він ставився до релігії навіть серйозніше, аніж його батько. Рат подумав про Авраама Ґольдштайна й навряд міг уявити, що ці двоє чоловіків були родичами. Двоюрідними братами! Але потім він згадав свого двоюрідного брата Мартіна, сина тітки Лізбет. Він теж тільки молився цілими днями, встановив у своїй кімнаті власний маленький вівтар під обов’язковим похмурим розп’яттям та пішов у монастир, коли йому виповнилося вісімнадцять. Можливо, навіть став священником. Рат не знав цього напевно: він уникав родини своєї тітки з тих пір, як міг сам вирішувати, кого йому відвідувати, а кого — ні. У всякому разі йому ніколи не вдавалося нормально погратися зі своїм кузеном Мартіном. Чи просто поспілкуватися.