— Не кажіть дурниць! Мій племінник давно б завітав до нас, якби був у місті.

Рат розгорнув газетну статтю. Подружжя Флегенгаймерів проглянули статтю й були шоковані.

— Невже він міг таке зробити? — похитала головою Лея Флегенгаймер. — Цього не може бути.

— Чи знаєте ви його досить добре, щоб це стверджувати? Я думав, що ви ніколи його не бачили.

— Я знала свого брата... Я знала його. І я... — Вона поплес­кала по газеті. — Я не можу уявити, щоб цей чоловік був його сином.

— Але це так, пані Флегенгаймер, — сказав Рат. — Я сам бачив вашого племінника. Чи несе він відповідальність за смерть цього чоловіка з СА, ще залишається з’ясувати. Але немає жодних сумнівів, що Авраам Ґольдштайн живе в США під наглядом поліції, оскільки там його підозрюють у численних вбивствах.

— І яке відношення все це має до тіла мого тестя?

— Це рутинний захід, — сказав Рат. — Якщо в обставинах його смерті виявлять щось дивне, то справу передадуть в прокуратуру. Але ви вже обговорили юридичні аспекти зі своїм швагером, якщо я правильно поінформований.

Рат підготував організований відступ. Нічого нового вони тут не дізнаються, це давно стало зрозуміло, тому цей візит теж виявився безглуздим. Сестри Ґольдштайн, звичайно, не мали жодного уявлення, де ховається їхній племінник, вони навіть не знали, хто він такий.

Він підвівся. Торнов, який досі не сказав жодного слова, окрім слів привітання, зробив те саме. Рат передав свою візитівку Леї Флегенгаймер.

— Якщо раптом ваш племінник зв’яжеться з вами, будь лас­ка, дайте мені знати.

Жінка кивнула, але її думки, здавалося, літали деінде.

— Сподіваюся, ви зробите так, щоб ми вже незабаром змогли поховати мого тестя, — сказав Аріель Флегенгаймер. — Анінут не слід розтягувати без потреби.

— Що?

— Період трауру між смертю та похованням.

Рат знизав плечима.

— Остаточне рішення залишається за прокурором, — відповів він. — Але я обіцяю, що дам вам знати, коли все буде зрозуміло.

Рат узяв капелюха й пішов до дверей. Він зупинився біля книжкової полиці. Перед книгами Тори стояла маленька бляшан­ка з отвором у верхній частині, щось на кшталт скарбнички.

— Що це? — запитав він.

— Це? Це наша банка для цдаки, — пояснив Флегенгаймер. — Якщо хочете, киньте туди кілька монет, дайте цдаку.